Василь Еланн-Блакитний У листі до матері за два роки до своєї смерті Еллан писав: «Таких, як я, - повірте, - тисячі. Коли це треба – ми можемо бути холодними, як камінь, і горіти, як вогонь. Але ми – живі люди. Живемо, шукаємо, учимось, помиляємось, виправляємо помилки, уміємо шльопать і по грязі, і по крові, вміємо любити все живе....».

Ось такий він, Василь Михайлович Еллан-Блакитний, «жива людина» з «чутливою душею» й «гарячим серцем», яке спинилося дуже рано, на тридцять другому році життя, мабуть, не тільки через хворобу, котра переслідувала поета з дитинства, а й через те, що він «горів» усім, чим жив.

Яким було найперше серцебиття майбутнього поета, знає сільська хатина в селі Козел на Чернігівщині (нині Михайло-Коцюбинське). Вона збереглася до сьогоднішнього дня й стереже пам’ять про одну особливу зиму. Василь Михайлович Елланський з’явився на світ 12 січня 1894 року в сім’ї священника. Однак дізнатися, що таке любов та підтримка батька трьом синам та дочці Михайла Елланського, на жаль, не вдалося. Батько помер молодим, Василю на той час виповнилось лишень чотири роки, звідси піклування про маленьких дітей цілком лягло на жіночі плечі матері Ганни Вікторівни.

Єдиним джерелом існування сім’ї була материна пенсія. Щоб дати освіту своїм дітям, Ганна Вікторівна перебирається до Чернігова, де спершу родина живе в дешевій найманій квартирі в Холоднім Яру, на околиці міста, а 1906 року з допомогою родичів матері купують невеличкий будинок, що містився в глухому завулкові під кронами гіллястих дерев на вулиці Селюка, № 24-а. Тут і прожив Василь до осені 1914 року, коли виїхав у Київ. Але й після того часто навідувався він сюди, а 1917 року майже цілий рік разом з родиною мешкав у Чернігові.

Ще за життя, батько Василя був проти, щоб діти продовжили його стежку, але матеріальні умови були настільки злиденні, що матір мусила віддати дітей до духовної школи, де їм було гарантоване безкоштовне навчання. Старший брат Василя, котрий жив у Чернігові при бурсі, захворів і помер. Тому, оселившись у Чернігові, мати тримала хворобливого Василя при собі. Учитись Василь почав рано, але до духовної семінарії вступив лише в десять років, бо мати, пригнічена смертю старшого сина, тремтіла над слабим на здоров'я Василем.

У школі він вчився погано й двічі залишався в одному класі. Перешкоджало навчанню погане здоров'я, а ще більше — читання книжок. Навіть обідаючи, він мав коло себе книжку. За спогадами матері Василь з дитинства був надто серйозний, завжди за якоюсь роботою. А от двоюрідний брат Іван Іванович Модзалевський згадує, що хлопчина був мовчазним і похмурим, а ще любив блукати серед природи й просто обожнював квіти. Любив збирати їх великими букетами, і приходив додому з блискучими очима, сп’янілий від їх запаху. Ця дивовижна любов до квітів пройде крізь життя поета, бо навіть перебуваючи у в’язниці, Василь у рідних просить саме живих квітів. Мабуть, такою ж ніжною, як квітка, а ще чутливою до краси була його душа.

З 1910 року письменник навчався у Чернігівській духовній семінарії, однак навчання не викликало особливого захвату. Зате в житті юнака відбулося знакове знайомство.

Завдяки матері Ганні Вікторівні, яка працювала у «Просвіті» разом з дружиною М. Коцюбинського Вірою Устимівною, Василь познайомився з Михайлом Коцюбинським, почав відвідувати літературні суботи, які відбувалися в садибі відомого письменника. За спогадами сучасників і дочки письменника Ірини Коцюбинської, Михайло Михайлович звернув увагу на допитливого і талановитого юнака, спонукав його до самостійної творчості.Дружина Василя Блакитного Лідія Вовчик розповідала, що в їхній родині довгий час зберігався вірш молодого Василя з правками, зробленими рукою Коцюбинського. На літературних суботах Василь познайомився з талановитим земляком Павлом Тичиною.

Спогади сучасників свідчать, що в цей час юнак змінився. Це вже був товариський і діяльний молодий чоловік. Рух, динаміка стали основою його світосприйняття, тому молодий поет не зміг опинитися осторонь своєї буремної епохи. Ідейно-політичні погляди допитливого Василя формувалися під двома діаметрально-протилежними впливами. З одного боку – це семінарський наставник, соціал-демократ, більшовик Микола Подвойський, а з другого – українські національно-культурні товариства «Громада» і «Просвіта», членами яких були близькі йому люди, зокрема, і його мати Ганна Вікторівна. В семінарські роки Василь Елланський багато читає, цікавиться забороненою літературою, бере активну участь у нелегальних гуртках, що виникають в семінарії. Він захоплюється українською класикою, читає журнали «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», винниченківський «Дзвін», поза цензурну драгоманівську «Громаду».

З 1915 року В. Елланський бере активну участь в національно-революційній організації української молоді т.зв. «Юнацькій спілці». Зібрання проводились на квартирі Елланських, на них з рефератами соціальної тематики виступає і майбутній поет. Тоді ж він доклав чимало зусиль для створення першого українського хору під орудою Олекси Приходька. Тягнувся юнак також до Чернігівської архівної комісії, до якої належали свого часу Б.Грінченко і М.Коцюбинський.Настільки різностороння й потужна діяльність не могла опинитись поза увагою органів влади. Цілком закономірно, що вже у 18-річному віці він перебував під поліційним наглядом, проте ця обставина його не зупиняє.

Після семінарії Василь вступає на економічний факультет Київського комерційного інституту, де, до речі, навчались і О. Довженко і П. Тичина. На той час цей інститут давав досить широку соціально-економічну освіту, а дисципліни, які викладалися в цьому навчальному закладі, припали до душі юнаку, проте інститут Василь не закінчив: "сурмами світовими 17-й рік заграв" (В.Сосюра) і недавнього студента захопив вир революції. Активна позиція молодого поета була цілком прогнозована, інакше бути не могло, оскільки то був би вже не Василь Еллан-Блакитний. В інституті майбутній письменник цілком віддається підпільно-революційній роботі. У 1915 році, коли інститут евакуювали через війну у Саратов, він залишає навчання, щоб прикласти свої сили до боротьби проти царизму.

Поєднання демократично-національно-просвітнього й соціалістичного впливів сформували у свідомості Блакитного позиції есерівства – виразника інтересів основного класу України – селянства. Василь Блакитний виступає одночасно в обох іпостасях з однаковою енергією. Разом з Вірою Коцюбинською та Іллею Шрагом Блакитний поновлює роботу чернігівської «Просвіти» після Лютневої революції 1917 року і займає керівні посади в місцевій есерівській партії. Він одночасно – член ради «Просвіти», губкому української партії есерів, комісії з охорони пам’яток старовини, секретар губвиконкому громадських організацій, редактор щотижневика «Народне слово». Як представник есерів був делегований у грудні 1917 року до Києва на Всеукраїнський з’їзд Рад.

І на всіх постах Василь Елланський демонстрував властиву йому кипучу енергію і фантастичну самовідданість, високу відповідальність. За часів Центральної ради він потрапив до Лук’янівської в’язниці за антиурядову відозву "До робітників і селян України" й деякий час перебував в ув’язненні, проте від своїх поглядів не відрікся.

Тим часом політична ситуація, зміни, які відбувались в країні зі швидкістю буревію, обумовлювали й зміну політичних переконань. Після поїздки до Петербургу Василь Михайлович переглядає свою політичну позицію й вступає до партії боротьбистів - Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів), згодом партія УКП(б) – Українська Комуністична партія (боротьбистів). Згодом боротьбисти іменують себе комуністами-боротьбистами, їх центральним інформаційним органом стає газета «Боротьба», яку редагує Блакитний. Василь Михайлович очолює повстання проти гетьмана в Полтаві, під час наступу Денікіна керує київським підпіллям боротьбистів, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі.

Партія боротьбистів була строкатою за своїм складом. До неї належали такі особистості, як О. Шумський, М.Полоз, Г.Гринєнко, Г.Михайличенко, які згодом працювали в уряді Української соціалістичної радянської республіки в період українізації. Блакитний завжди відстоював національні інтереси, принципово говорив українською мовою. Він вважав, що в соціалістичну федерацію «Вкраїна і Росія повинні увійти рівні по своїм умовам,…як рівноправні члени», тому натхненно воював з тими, хто розглядав Україну як своєрідну «провінцію Росії».

Звідси, цілком логічно, що широка соціальна база й пріоритет національних інтересів, яку обстоювали боротьбисти, не могли не викликати занепокоєння у більшовицької влади на чолі з В. Леніним. Аби убезпечити потенційного суперника, було вирішено залучити боротьбистів до своїх лав. Очевидно, що саме таку мету мала сумнозвісна ленінська резолюція РКП(б) «Про радянську владу в Україні» ( листопад 1919 р.), в якій йшлося про дотримання права українського селянства, національної мови й культури. Власне, всього того, що обстоювали боротьбисти.

По-лицарський чесний Блакитний й допустити не міг, що цей документ є своєрідним ходом у шаховій грі. У нову більшовицьку політику повірив не лише Блакитний, а й такий досвідчений політик, як Володимир Винниченко, тоді ж повертається з еміграції Михайло Грушевський і багато письменників, зокрема і Володимир Самійленко. Партія боротьбистів само розпустилася і її члени вступили до Радянської Комуністичної Партії, чого й намагалися досягнути більшовики. Володимир Ленін, виступаючи на ІХ з’їзді РКП (б) зауважив: «Ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику… Всі кращі елементи боротьбистів увійшли тепер в нашу партію. Ми цю партію переєрестрували… Ця перемога варта декількох битв».

Блакитний щиро радів «українізації»-«коренізації», та й наркомат освіти очолювали вчорашні соратники блакитного, боротьбисти Г.Гринько, О.Шумський, Г.Михайличенко.

У мирні роки свої службові пости й досить високе становище в державних органах займає й сам В.Блакитний. За визнанням М. Зерова, Блакитний був «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі й не тільки. Проте використовує свій вплив Василь Михайлович переважно для збирання сил української літератури, культури загалом. Його було призначено головою колегії першого національного видавництва і редактором першої української щоденної газети «Вісті ВУЦВК» - офіційного друкованого органу уряду Української Соціалістичної Радянської республіки. Скільки енергії та сил коштувала Блакитному ця робота, однак він практично «жив» нею, залучаючи до редакції по-справжньому талановитих людей. В газеті працювали Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Олександр Довженко. Сам Василь Михайлович Блакитний писав статті під псевдонімами: Василь Гартований, Панас Рудий, Валер Проноза, Артюр Орталь, Вістяр. Свою сатиру підписував: Валер Проноза, пародії – Марко Попелястий.

Редагував товариш Василь (так його всі називали) крім «Вістей» журнали «Шляхи мистецтва», «Червоний перець», «Всесвіт». Останній більше відомий як журнал перекладів з іноземної літератури, але у січні 1925-го розпочинався як "універсальний ілюстрований журнал" - те, що зараз називається масове популярне видання, такий собі УСРРівський "Ньюсвік"."Масове популярне" - не перебільшення. За кілька років наклад журналу сягнув 1,5 млн на рік. Для порівняння: найпопулярніший сучасний український журнал "Корреспондент"декларує 600 тисяч примірників щороку. Василь Еллан-Блакитний був натхненником журналу. На самому початку передплата на "Всесвіт" приймалася якраз через рахунок "Вістей", тож без державного фінансування тут вочевидь не обійшлося. Еллану допомагали літературний редактор Микола Хвильовийі художній редакторОлександр Довженко (останній тоді саме повернувся з Німеччини, де на урядову стипендію вчився живопису, і був газетним ілюстратором, ще тільки придивляючись до кінематографу).

30-річні молоді люди намагалися робити яскравий продукт, залучивши до співпраці відомих авторів і фотографів з України і світу. Значну увагу приділяли ілюстраціям, новинам і перекладам з-за кордону. Крім журналістських матеріалів, публікувалися і проза та вірші - від Анрі Барбюса і Джона дос Пассоса доІвана БагряногойОстапа Вишні. Двотижневик "Всесвіт" припинив своє існування у жовтні 1934 року. Всі, хто очолював його після смерті Еллана-Блакитного, загинули або опинилися в таборах.

Ще одне дітище Василя Еллана-Блакитного - письменницька організація «Гарт», по суті - одне з перших літературних об’єднань після 1920 року. Спілку було створено в Харкові саме за ініціативи В. Блакитного, він же став на її чолі. До «Гарту» увійшли П.Тичина, М.Хвильовий, О.Довженко, В.Сосюра, В.Поліщук, М.Йогансен, Г.Коцюба, К.Гордієнко та інші. З редакторським кабінетом на вул. Сумській пов’язані долі десятків і сотень творчих людей: тут утворювалися організації, складалися творчі колективи, зароджувалися сміливі ідеї, накреслювалися плани на багато років вперед. За «Гартом» літературним утворився «Гарт» театральний (основоположники Еллан і Ю.Смолич), потім «Гарт» музичний (Еллан, П.Козицький), а тоді й «Гарт» образотворчий (Еллан і О.Довженко, тоді ще мало кому відомий скромний художник).

Згадуючи про Елланського, всі неодмінно вказують на щирість і щедрість його серця. Павло Тичина пригадує, як Василь якимсь дивним чином врятував його від призову в армію, серед спогадів Павла Григоровича також є слова: «аби не Блакитний – Довженка б не було…» Лесь Танюк у своїй статті зауважує: «Мало хто знає, що саме Блакитний спричинився до врочистого святкування ювілею М.Заньковецької, що Блакитний перший повів розмову про переїзд «Березоля» до Харкова...» Діяльність Еллана Блакитного була багатогранною, і до всіх своїх занять і справ він ставився дуже відповідально, вважав, «що не маєш права робити менше, ніж можеш». І він робив аж до останнього подиху. Зима 1925 року, котра ще тільки починалася, стала для Василя Блакитного останньою. Хворе серце поета зупинилося 4 грудня й лишили сиротами найдорожчих людей: дружину Лідію Вовчик й дворічну донечку Майю. Проте хвороба, як би страшно це не звучало, скоріш за все врятувала письменника від тих подій, які сталися після.

Ховали Еллана-Блакитного ще з почестями в полі передмістя Харкова, а не на цвинтарі, що було, на думку багатьох, символічним. Ю.Смолич сказав: це – «...особливо почесно, у полі, біля аеродрому, поруч з могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту». Неподалік похований М.Хвильовий, який був і «другом», і «недругом» Блакитному... Тут же – могили інших відомих діячів культури і мистецтва України (Карпенка-Карого, Васильківського, Гулака-Артемовського...) У перші роковини смерті Блакитному було встановлено пам’ятник у м. Харкові, потім урочисто відкрили Будинок письменників імені Еллана Блакитного. На відкритті Лесь Курбас говорив:“...Еллан – не просто ім’я, Еллан – то є одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...” А у страшному 1937 р. по могилах того невеличкого кладовища біля шосе Харків-Москва, де ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор з плугом... – і зрівняв їх з землею. І пам’ятник у місті було зламано (нібито п’яний шофер збив монумент) У ті ж безжально-трудні роки культу закрили й Будинок...
І почалися страшні випробування для друзів, соратників Блакитного, для його сім’ї. Відбулося безпідставне й довге ув’язнення дружини – Лідії Євгенівни Вовчик. У 30-ті роки, коли вона працювала доцентом Харківського сільгоспінституту і вже не брала участі в будь-яких політичних акціях, все одно потрапила до табору політв’язнів (може за те, що жила в одному будинку з поетами «розстріляного відродження»?).

Донька «ворогів народу» лишилась сам на сам з цим світом. Голодне гнане існування Майї тривало аж до початку війни, коли вона, вісімнадцятилітня партизанка, була закинута з літака з найдосконалішою рацією в глибокий тил гітлерівців і систематично передавала на прийом партизанському штабу найцінніші розвідувальні відомості. А у повоєнні роки смілива дівчина не погодилася з пропозицією зректися батька й матері, робила все, щоб звільнити з табору хвору матір, навіть писала лист Сталіну. В цей складний час сім’ю Блакитного підтримував Микола Бажан. Коли маму звільнили, Микола Платонович навіть прийшов зустрічати на вокзал, хоч для нього це теж було небезпечно в ті роки. Однією з дорогих реліквій родина Блакитного зберігає книгу «Політ крізь бурю» з автографом М.П.Бажана: «Дорогі Лідо та Майо! Ви обидві – справжні автори цієї поеми. Отже з глибокою повагою і любов’ю присвячую Вам її. Ваш Микола. 1.02.1965р. Київ”.Саме Майя була прототипом героїні цієї поеми. Донька головною справою вважала поновлення несправедливо скривдженої святої пам’яті батька.

Дотик до вогненного слова

Кожна людина по собі лишає слід. У пам’яті інших. В старих фотографіях. У диханні стін. Проте є ті, які лишають по собі цілі світи, дивовижні та щирі. Чи дивовижні у своїй щирості? Адже в них, мов у дзеркалі, ховається відображення їх автора. Одним з таких світів є художнє слово. А воно – що небо, бо має свої зірки.

Василь Еллан Блакитний спалахнув яскравим метеоритом, пронісся яскраво, що в житті, що в літературі, й згорів, віддаючи себе до останку ідеям, у які вірив, людям, котрих любив.

Писати почав ще в юності. Увійшов у літературу під псевдонімом Блакитний. Відомі його поезії, датовані 1912 роком. Про що може писати молода людина? Вона шукає. От і Василь Блакитний за допомогою слова пізнавав світ та прагнув віднайти себе.

У ранніх віршах ще не простежується яскраво виражена індивідуальність автора, палітра почуттів мінлива, проте відчуваються віддалені впливи таких поетів, як М.Вороного, О.Олеся, Г.Чупринка. Молодий поет, звісно, не може рівнятися з талантом знаних митців, проте варто віддати належне щирості, з якою він сповідається у власних емоціях.

Вітер часу, революційна епоха додають динаміки, й поступово серед юнацьких настроїв починають домінувати вольові, оптимістичні мотиви:

Струни настрою
На бадьорий юний лад :

Гей! Летить життя стрілою,
Не повернеться назад!

( «Юний лад»).

А вже у лютому 1917 року він пише поезію в прозі «Україні», яка стає втіленням його почуттів до рідної землі, почуттів настільки пристрасних, що ним підпорядковується все : «Тобі, Україна моя, і перший мій подих, і подих останній тобі». Звичайно, ось таке шаленство має і зворотній бік, коли у вирі емоцій заперечується минуле й з’являється максималізм, котрий відверто лякає : "Хай зникне Минуле в ім’я Будучини!»,— на догоду якому ладні вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви. Але сам Василь Блакитний ніколи не був апологетом знищення, він просто був сином своєї доби, а в дечому – голосом:

Ні слова про спокій! Ні слова про втому!
Хай марші лунають бадьорі й гучні…
Хоч ніч облягає, – та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні…

Вірш «Вперед» є своєрідним гімном епохи, а заразом засвідчує вступ автора у період зрілості. До речі, щирий та палкий настрій поезії перегукується з мотивами Лесі Українки. Недарма зустрінемо тут і парафразу з її відомих рядків «вже грають-палають досвітні огні».

Невже подібне не захоплює? Авжеж. Більше того, надихає. Про вплив, який мала поезія В.Еллана-

Блакитного в пореволюційні роки, співців своєї доби:

«...Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак» - свідчить автобіографічний вірш М. Бажана «Дебора». Поезія Блакитного була розповіддю про час і вмістилася в збірку під назвою «Удари молота і серця».

Широку популярність принесли В.Еллану такі вірші, як «Вперед», «Пісня Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі» та ін., сповнені високої й водночас щироліричної патетики, витримані здебільшого в закличній інтонації, позначені експресивно-лаконічною манерою вислову і разом з тим позбавлені риторично-декламативного фальцету, характерного для досить численних зразків поезії революційного «авангарду».

Досить точну характеристику В.Еллана — соціального лірика — дав В.Поліщук у невеликій нотатці «Залізний птах поезії» (1925): «Патетична й схематична мова поезії Еллана першої доби має основою як попередній передреволюційний розвиток української поезії, так і той прокламативний з узагальненими схемами характер перших років Жовтневої революції, коли легше було бачити величезні скиби і обсяги її розвитку, ніж деталі того побуту, який не можна назвати побутом. І ту добу повинен був відповідно відобразити Василь Еллан своїми сконцентрованими поезіями».

Цілком логічно, що активна організаційно-громадська діяльність потребувала часу й душевних сил, тому поезія Блакитного поступово відступає. З цього приводу Микола Хвильовий дорікає, що політик Блакитний повісив у собі Блакитного-поета. Певно. Але навіть в цьому є своя самопожертва заради щирого сподівання, що власними силами можна змінити світ на краще.

Тому й не шкодував сил. Виступав в «амплуа» Валера Пронози — поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз’яснював події внутрішнього й міжнародного життя. Упродовж 1924—1925 рр. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири — «Нотатка олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний розум». Здебільшого це відгуки на конкретну подію, на винесений в епіграф свіжий факт — вірш-репліка, вірш-фейлетон, вірш-епіграма, що дає йому належне висвітлення і оцінку. Василь Блакитний писав їх багато й писав швидко, тому нерідко бракувало часу на редакцію, звідси художню цінність подібна сатира сьогодні вже втрачає. Але він умів сміятися з себе й жартом вказувати на недоліки інших.

Автором "веселих і влучних пародій на українських поетів" назвав Еллана (тут — Маркіза Попелястого)М.Зеров. Справді, він умів іронічно "перевтілюватись" у Я.Мамонтова, Я.Савченка, Н.Кибальчич, В.Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах.

Творчу багатогранність В.Блакитного-письменника засвідчують і низка його новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та ін.)

і значна за обсягом публіцистична проза політичної та

загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва.

Варто віддати належне ще одній якості Василя Блакитного: він помічав таланти й допомагав їм розкритися. Йому були чужі сектантство й курс на привілейовану «пролетарську» групівщину в літературі, адже об’єднував поет талановиті сили тогочасного письменства незалежно від їхніх поглядів і стильових симпатій. «Єдиним критерієм, — писав він, наприклад, у вступній нотатці до першого номера журналу «Шляхи мистецтва»,— для редакції буде художність твору і його поступовість без жодної вузької фракційності, без обмеження якоюсь школою ми напрямком».

Можливо тому, ті, хто знав його особисто, зберегли світлий і теплий спогад про поета. «Червоно-блакитна людина», «горів у жадобі великій» (Остап Вишня), «ніжний лірик в одязі комісара суворих часів» (Б.Антоненко-Давидович), «повний революційної електрики» (В.Сосюра), «перший український поет-комунар» (М. Хвильовий), «мій найближчий» (П.Тичина) — це тільки окремі й найстисліші витяги з характеристик, що залишили українські письменники старшого покоління про Василя Еллана-Блакитного. А пам’ять про нього зберігатимуть наступні :

Обтріпались листи... палітурки подерлись,

Облиняли малюнки й слова,

Всі думки, що у ній, вже поблідли й потерлись...

А вона все жива і жива…

Олена Печорна


У МАТЕРІ ВАСИЛЯ БЛАКИТНОГО

Я йду глухим провулочком у Чернігові й шукаю будинку, де мешкав Василь Бла­китний і де тепер доживає віку його мати. Чотири години дня, проте — ані душі. Ми­моволі в пам'яті випливають слова з Елланового „Повстання ":

Над безлюдністю провулочків порожніх

Білий ранок опалево плакав».

Ми розмовляємо з Ганною Викторівною в невеличкій кімнаті. Вона лежить у ліжку. Ще не дуже стара — років під 50, „Голова працює, а ноги не хочуть”— проказує вона з гіркою посмішкою. Ще не загоїлася велика рана,— та й як їй загоїтися,— що завдала Ганні Викторівні передчасна смерть Василя, а тут ще кілька місяців тому померла донька.

— І ось, бачите, хора, стара» з розбитим серцем я живу, а моїх любих немає,— по­чинає Ганна Викторівна на свою, мабуть, одвічну, невідв'язну тему, і рясні сльози так і заливають обличчя. Великим напруженням волі вона стримує себе.

— Так, ви кажете, „Всесвіт" цікавиться дитинством Василька? „Всесвіт"... Прига­дую, як Василько, надсилаючи мені свіжий журнал, завжди щось напише на ньому. Уже смертельно хорий, він, заспокоюючи мене, написав олівцем на журналі: „Додому. Як бачите — живий і міцний! Отже ні мате­рі, ні Варці не слід уявляти мене ні мертвим, ні калікою. Зараз їду ремонтуватися „на юг"... А там — ого-го,.. Василь".

А ще до того, коли я одного разу попро­сила його в листі: „Одпиши мені хоча б схема­тично, як живеш та працюєш" — він написав, що відповість у „Всесвіті". І справді відповів гумористичним віршем „Штанячі докори".

Чотири роки було Василеві, коли помер його батько в селі Козлі Чернігівського по­віту. Багато злиднів зазнала вдова з трьома маленькими дітьми. Саме після революції 1905 року переїхали до Чернігова, бо Васи­леві час було вчитися.

Зиму жили в місті, а кожного літа їздили або до Козла, або до с. Тулиголова Глухівського повіту, до родини Ганни Викторівни—Модзалевських. Це була українська родина, а тому маленький Василь з перших років свого життя чув українську мову від своєї матері та її братів. Після приїзду до Чернігова Ганна Викторівна вступає до „Просвіти" і підтримує дружні стосунки з М. М. Коцюбинським та його дружиною Вірою Устимівною.

Василь з малих років відзначався між ін­ших дітей своєю надзвичайною допитливі­стю. Він, було, читає аж до того, поки мати загасить світло. Одного разу якось дове­лося Ганні Викторівні з семирічним Василем їхати наприкінці зими з Козла до Чернігова. Треба було переїхати через глибокий рів­чак. Візники не зважувалися, побоювалися, що на дні багато талої води. Довго спереча­лися візники, кому піти спробувати, чи можна переїхати. Один посилав другого — у мене мовляв, родина велика, а ти пару­бок,— другий же казав, що і йому життя не набридло ще. Невідомо, чим би скінчилася ця дискусія, як раптом Василь скочив із саней, швидко перебіг через рівчак, а за ним уже сміливо посунули сани з обачними віз­никами та матір'ю...

Дуже рано Василь познайомився з рево­люційними ідеями. Цьому сприяло прихиль­не ставлення Ганни Викторівни до нелегаль­ного гуртка, що існував у Козлі. Одного разу вона була на квартирі вчителя підчас друкування прокламацій. І ось прибігає хтось, задихаючися, попередити, що стано­вий прямує з урядниками до вчителевої квар­тирі. Миттю Ганна Викторівна складає всі проклямації й літературу до кошика, накри­ває його простирадлом і спокійно виносить, наче білизну. Становий зустрічає її біля са­мого порога, дуже чемно вітає. Йому й на думку не спадає, що колишня попадя може мати щось спільне з революціонерами.

А вдома Василько з жадобою накидається на цю літературу й читає, читає, дедалі більше розуміючись на ній. Чернігівське життя було важке. Родина зазнавала багато матеріяльних ускладнень.

Василько почав учитися в духовній школі, а потім його прийняли до бурси. Але бурса була не для Василя, та й Василь був не для бурси. Він не вилазив з „3" та „4" "за по­ведение", виявляв цілковите неуцтво із свя­щенного письма, неприємно вражав „пасти­рів" своїм вільнодумством. Не раз його хо­тіли звільнити з вовчим білетом. Коли помер архірей і бурса повинна була три дні бути в Троїцькому манастирі, Василь підбив то­варишів: „Годі біля цього падла сидіти — гайда на човні! І ледве не вискочив за це з бурси.

У Чернігівській бурсі було взагалі багато протестантських елементів. Між іншим, тов. Чарлюнчакевич (кол. замнаркома вну­трішніх справ УСРР) пригадував якось, як чернігівські бурсаки годували нелегальний з'їзд соц.-демократі в з…семінарської їдальні. Коли Василь був у 3- й клясі, відбулася тут так звана „картопляна революція"—вели­кий протест проти режиму, що закінчився серйозною сутичкою з поліцією. Василь, звичайно, брав найактивнішу участь у „ре­волюції", і тільки і завдяки гарячому за­хистові одного з більш-менш передових педагогів його не було викинуто. Ця „карто­пляна революція", між Іншим, дуже нагадує сцену з книжки Воронського—„За живой и мертвой водой".

Проте Василеві й самому вже увірвався терпець. Тільки дійшов до богословських наук, а там і розплювався з набридлою йому бурсою та вступив до Київського комерцій­ного інституту.

Чернігівська квартира Елланських швид­ко зробилася центром революційної молоді.

— Двері, — розповідає Ганна Викторівна,—ніколи не зачинялися. Бува, зберуться в нас, гаряче дискутують аж до пізньої ночі, а мати вже знай, ходи провулочком біля хати та пильнуй. Спасибі, мамочко, скаже потім Василько, ти мені не мати, а товариш.»

Щодалі, то все більше віддавав Василь свої сили підпільній роботі, а коли зрештою спалахнула революція, він остаточно закру­тився в її вирі. Ось роки гетьманщини. Знову підпільна робота, і знову мати - товариш живе одним життям Із своїм сином.

— Мамочко, цю людину прийми та пере­ховай у себе, як мене, ні, краще, ніж мене...

Приносить їй хтось листа. Це був Гнат Ми­хайличенко, якого й переховувала в себе на квартирі Ганна Викторівна. Німецько-гайдамацький терор лютує в Києві. До Лук'янівської в'язниці потрапив Василь. Місяців п'ять він посидів і за цей час разів із шість їздила Ганна Викторівна до Києва. Востаннє приїздить вона, їде до Лук'янівки, і біля брами їй кажуть, що Елланського вже тут немає.

..Забитий, розстріляний, замордований"— з жахом гадає вона і прожогом мчить до Павла Тичини перевірити цю неймовірну річ. Ганна Викторівна мчить, не почуваючи ніг, а біля неї хтось іде. „Що це за незграба?"— з прикрістю проказує про себе Ганна Вик­торівна, а людина йде поруч, не відстає і раптом пошепки: „Мамо, хіба не пізнаєш?"

Це був Василь, який щойно вирвався з в'язниці. Йому заборонено виїздити з Ки­єва, проте він швидко опинився в Одесі на підпільній роботі, трохи тільки для конспі­рації підфарбувавши борідку та брови.

Взагалі йому доводилося частенько ма­скуватися. Коли у Києві було викрите рево­люційну явку та заарештовано Михайли­ченка й інших, Василь був загримований як старий єврей з горбом, і навіть найближчі друзі не могли пізнати його. У той час він і заховав десь на цвинтарі свій літературний архів, але потім не зна­йшов, і багато творів так і загинуло. Цікаві листи В. Блакитного до матері з Одеси.

Звертався він до неї з метою конспірації, як до „Ганни Викторівни", писав на „Ви" і давав про себе та свою роботу знати в дуже „алегоричних" формах.

Ми довго розглядаємо з Ганною Викторівною фотографічні картки, різні дрібниці, сувеніри, що залишилися від Василя. Ось ложка, що він її власноручно зробив, коли був ув'язнений у Лук'янівці.

— А це, бачите, — каже Ганна Викторівна,—у мене залишилися листівки, що їх давав мені колись Василько продавати по селах на користь політв'язням та потреби революції.

Прощаюся з Ганною Викторівною, коли вже сутеніє. У провулочку знову ні душі. В моїй уяві постає образ жінки - матері, що, кутаючися в полушалок, у темряві ночі охо­роняє свого Василька, охороняє молодь, яка в роки реакції скупчувала революційні сили.

(Із книги Бріка Я. Місцями минулого й майбутнього)

Брік Я. Місця минулого й майбутнього. По Чернігівщині : літературний репортаж / Я. Брік. – К : Державне видавництво України, 1929. - 102 с. : ілюстр.


Сценарії по творчості Василя Блакитного.


Василь Михайлович Елланський – Блакитний : бібліографічний покажчик / передм. Олени Печорної ; уклад. І. В. Шовкун, О. В. Сердюк ; ред. І. В. Розумій . – М.-Коцюбинське, 2014. - 32 с.


Кiлькiсть переглядiв: 1968

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.