«Я НИВИ ВОЄННОЇ ЗРІДЖЕНИЙ КОЛОС»

Скільки б не було написано томів про Велику Вітчизняну війну 1941–1945рр., про прославлених героїв і непомічених скромних рядових, які однаковою мірою були героями, тому що своїм життям і здоров’ям, своєю молодістю і любов’ю заплатили за її визволення – це не буде повна історія тих коротких, як для вічності, і безкінечно довгих через наповненість стражданнями п’яти років. Тому що учасниками війни були не тільки ті, кому потім видали посвідчення або записали ім’я в Книгу пам’яті. Учасниками були всі, на кого ворог націлював зброю, кого прийшов знищити або перетворити на раба. А це весь народ (і не лише наш) – від немовляти до найстарішого довгожителя. Не злічити описаних історій виживання в пеклі війни, але іще не згаданих, певно, не менше. Народна пам’ять виштовхуватиме їх на поверхню і через десятки, і через сотні років – в науку нащадкам.

Тяжким випробуванням стала для нашого народу Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр. У перші дні війни на території сучасного Чернігівського району (тоді населені пункти входили до складу Чернігівського, Михайло-Коцюбинського та Олишівського районів) були створені винищувальні батальйони (на 27.06.1941 р. – 682 чол.), чоловіки вступали до народного ополчення (на 11.07.1941 р. – 1131 чол.), населення брало участь у будівництві оборонних споруд (Шестовиця, Пакуль, Дніпровське, Мньов та ін.). Розпочалась евакуація на схід державного та колгоспного майна, населення.

З 23 серпня 1941 р. Чернігівщина стала ареною боїв. Оборону на лівому березі Дніпра тримала 5-а армія Південно-Західного фронту під командуванням генерал-майора М.І. Потапова. 29 серпня після запеклих боїв з нерівними силами противника радянські війська залишили Седнів. В результаті наступу німецьких військ на обох флангах 5-ї армії, переправи на Десні опинилися під загрозою захоплення і були знищенні. 5-а армія потрапила в оточення. Починаючи від 8 вересня, кілька діб тривали жорстокі бої поблизу сіл Андріївка (три дивізії – 215-а моторизована, 195-а та 193-я стрілецькі, які потрапили в оточення, просувались до Десни та вийшли в ліси південніше села), Шестовиця та Киїнка (тут між селами загинула більша частина особового складу 45-ї та 62-ї стрілецьких дивізій; у 2005 р. відкрито пам’ятний знак). Лише 200-а стрілецька дивізія змогла прорватися крізь вороже кільце до понтонного мосту поблизу с. Слабин. До останнього патрона билися три воїни-кулеметники: Кувитченко, Анатолій з Московської області, ім’я третього залишилось невідомим. Вони виконували наказ про затримку німецьких частин біля села Яцеве. У селі Козероги загинули командир і комісар 215-ої моторизованої дивізії П.А. Барабанов та О.Г. Родіонов (у 1977 р. були знайдені та перепоховані їхні останки, а в 1978 р. відкрито пам’ятник на могилі). Під час оборонних боїв з частинами 5-ї армії взаємодіяли катери Пінської річкової флотилії (у Ладинській затоці Десни були затоплені монітор «Смоленськ» та два катери; пам’ятний знак знаходиться неподалік одного з корпусів санаторію «Десна») та бронепоїзд № 15 (діяв у районі сіл Піски та Виблі).

Окупаційна влада створювала місцеві адміністрації – районні та сільські управи, у селах також з’являлися поліцейські стани. За підтримки місцевої поліції, німецькі каральні групи займалися знешкодженням радянського активу, що був залишений для підпільної та підривної діяльності в тилу ворога (до грудня 1941 р. партизанський загін М.-Коцюбинського району розпався, а 10 баз з продовольством та зброєю були видані німцям (із звіту командира партизанського загону М.М.Таранущенка); у перші місяці окупації зрадники виказали німцям голову колгоспу «1 Травня» с.Шибиринівка В.О.Пономаренка, залишеного для підпільної роботи, а секретар Чернігівського РК КП(б)У керівник районного підпілля С.Л. Катаманін довгий час переховувався від переслідувань і в березні 1943 р. помер після тяжкої хвороби, був таємно похований на краю села Рябці). У лютому 1942 р. на території Чернігівського району, зокрема в с. Яцеве та в колишній дитячій колонії на Подусівці поблизу с. Старий Білоус, були створені концентраційні табори для військовополонених, підпільників, партизанів, та тих, хто ухилявся від роботи. У період тимчасової окупації (9 вересня 1941 – 21 вересня 1943 рр.) фашисти знищили 2681 мирних жителів району, з них – 368 дітей, вивезено на каторжні роботи до Німеччини 4239 молодих жінок і чоловіків. В тилу ворога жителі району активно боролися з окупантами. Зокрема, у межиріччі Десни і Дніпра діяли партизанські загони (формування та активізація діяльності загонів припадає на лютий-березень 1943 р.) під командуванням Ю.О. Збанацького, М. Салая, братів Науменків та М.М. Таранущенка. Каральні операції фашистів у 1943 р. закінчились страшними злодіяннями: 22 лютого - знищено понад 200 жителів села Яцеве у зв’язку з переховуванням у селі військовополонених концтабору; 27 лютого та 3 травня - знищено 800 жителів та спалено 700 дворів села Ведильці, у селі знаходився партизанський штаб загону М.М. Таранущенка; 28 квітня - спалено 205 мешканців с. Кувечичі, напередодні партизани загону М.М. Таранущенка розгромили під селом німецьку військову колону; 6 травня – спалено 375 дворів та знищено 105 жителів села Пакуль, напередодні в селі застрелили німця, а також за зв’язок з партизанами; у травні, за зв’язок з партизанами, спалено 374 двори с. Смолин, село Малійки та хутір Хропатий.

У 2009 році вдячні мешканці с. Анисів встановили в центрі села меморіальну дошку Францу Дюкичу (австрієць за походженням, після Першої світової війни оселився в Анисові), який в 1943 році врятував село від знищення німецьким каральним загоном. У Киїнці пам’ятають Максима Нета, який під час окупації виконував обов’язки сільського старости і підтримував зв’язок з партизанським загоном ім. М.О. Щорса, завдяки його дипломатії німці не стали палити село. Директор Мньовського торфобрикетного заводу Бергауз врятував 100 юнаків та дівчат с. Мньов від вивезення до Німеччини та зупинив каральну акцію проти мешканців села.

Партизанські загони надавали значну допомогу частинам радянської армії під час визволення Чернігівщини – збором інформації про німецькі військові частини, підривом залізниць та німецьких військових потягів, при переправі військ через річки (партизан Ф.В. Лобас з Улянівки разом з жителями села у вересні 1943 р. допомагав червоноармійцям переправлятись через Десну, за що був нагороджений медаллю «За відвагу»).

У серпні-вересні 1943 р. розгорнулась Чернігівсько-Прип’ятcька наступальна операція радянських військ за визволення Чернігівщини, знову жорстокі бої за села нашого району. Тільки під Товстолісом та Терехівкою загинуло понад 100 радянських воїнів 76-ї стрілецької дивізії (бійцям 239-го стрілецького полку протистояло 30 німецьких танків, з яких 18 було підбито). На території району діяло 17 бойових шпиталів, медико-санітарні батальйони дивізій, у яких померло від тяжких ран понад 400 солдатів та офіцерів. На меморіальних дошках у Андріївці, Дніпровському, Кувечичах, Будах та інших селах зберігається інформація про військові шпиталі. У Ковпиті на місцевому цвинтарі споруджено величний обеліск в пам’ять про 800 радянських воїнів, які померли від тяжких ран або загинули під час форсування Дніпра. За проявлений героїзм при форсуванні Дніпра тільки на дільниці між селами Мньов та Дніпровське високим званням Героя Радянського Союзу відзначені понад 150 радянських воїнів.

Понад 20 тисяч наших земляків билися з лютим ворогом на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни – від Білого до Чорного морів. За мужність і відвагу 9755 чоловік нагороджено бойовими орденами і медалями. Тринадцять уродженців Чернігівського району відзначені високим званням Героя Радянського Союзу: П.П. Авдієнко - с. Коти; А.Ф. Блажкун та М.Г. Туровець - с. Ведильці; А.І. Комок – с. Зайці; П.Л. Коломієць – с. Жавинка; В.В. Петрушевич – с. Киїнка; Я.Ф. Руденок, С.С. Одноворченко та К.Ф. Шкаруба - смт Михайло-Коцюбинське; А.Г. Свиридовський - с. Новий Білоус; А.С. Юрченко – с. Черниш; Й.А. Конюша – с. Семенягівка; Д.І. Жабинський - с. Рябці. Десятьом нашим землякам випала честь бути учасниками Параду Перемоги в Москві у червні 1945 р.

Мужністю і героїзмом кожен солдат і офіцер вніс свій особистий вклад у наближення Перемоги. Як прикордонник Микола Щербина, уродженець с. Іванівка, котрий у перші дні війни, прикриваючи відхід бійців загону, підірвав два ворожих танки, а сам загинув. Його ім’я носить прикордонна застава в селі Задубрівці Чернівецької області. Мироненко Митрофан з Улянівки – повторив подвиг льотчика Миколи Гастелло, Григорій Симанчук із с. Дніпровське – відомий снайпер, за героїзм нагороджений орденом Леніна. Сержант Микола Портний з Михайло-Коцюбинського нагороджений під час війни орденом Богдана Хмельницького. Легендарна гаубиця відомого артилериста із Мньова Андрія Акуленка експонується у військовому музеї Санкт-Петербурга. І.М. Позняк із Слабина під час війни служив офіцером Головного розвідувального управління Генерального штабу Червоної армії, виконував завдання розвідувального управління на окупованій території. Олексій Узкий із с. Слобода по завданню українського штабу партизанського руху двічі направлявся в тил ворога для організації партизанського руху та ведення розвідки, організував у Чехословаччині партизанській загін. Василь Суходол, уродженець с. Серединка, дійшов з боями до Берліна і встановив прапор своєї частини та розписався на стінах рейхстагу. На солдата Дмитра Стародуба в Пльохів прийшла «похоронка», але в переможному 1945 р. він повернувся до рідного села.

На 50 обелісках, зведених в селах району, назавжди закарбовано прізвища більше 12 тисяч воїнів-односельців, які не повернулись до рідних домівок. Сумна статистика свідчить, що в таких селах як Дніпровське, Іванівка, Мохнатин, Новий Білоус не повернулось більше половини тих чоловіків, які пішли захищати свою землю (кількість населення в М.-Коцюбинському районі в 1939 р. – 47.265 чол., а в листопаді 1943 р. – 29.951).

У 2010 році з’явилась можливість уточнити дані про загиблих жителів села Пакуль (до 2002 р. – 310 осіб) на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., які вміщені в книзі «Книга Памяти Украины. Черниговская область. Том 9». Завдяки тому, що Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації (м. Подольськ) оприлюднив в мережі Інтернет оцифровані копії карток червоноармійців, довідки райвійськкоматів, журналів військових частин про безповоротні втрати, справи військовополонених, і т. ін. Поєднавши інформацію про пакулян-червоноармійців з книги Пам’яті, інтернет-матеріалів російського архіву та погосподарських книг за 1944–1949 рр. з архіву Пакульської сільської ради, маємо наступну статистику: 1. Мешканці сіл Пакульської сільської ради до лав Червоної армії призивалися в 1935, 1937, 1938 рр. Зростання кількості призовників відбувається в 1939 р. – 6, та в 1940 р. – 14. У перший рік війни лави Червоної армії поповнили 117 селян (зокрема, у липні 1941 р. – 84). Після звільнення сіл від німецької окупації до лав Червоної армії в 1943 р. було призвано 20, а в 1944 р. – 4 чол; 2. На фронтах війни загинуло 450 пакулян (вбито – 13, зникли безвісти – 165, загинули в полоні – 14, померли в військових шпиталях – 24, короткі відомості – 116); 3. Найбільше загинуло в 1941 р. – 132 (вбито – 9, зникло безвісти – 121, потрапили в полон – 3, померли в військових шпиталях – 1); 4. Загиблі пакуляни поховані в п’яти країнах Європи (Австрія, Німеччина, Польща, Чехія, Угорщина), у п’яти республіках колишнього СРСР (Білорусь, Естонія, Латвія, Литва, Росія) та в населених пунктах 14 областей України. Подібну статистику втрат маємо вже по смт Михайло-Коцюбинське, сс. Дніпровське, Ведильці, Ковпита, Пакуль, Старий Білоус, Седнів та Шестовиця. Робота по уточненню списків загиблих триває (дослідження Андрія Курданова).

Звільнення Чернігівського району здобувалось у запеклих боях з 16 по 24 вересня 1943 р. рядовими і офіцерами 13-ї загальновійськової, 2-ї танкової та 16-ї повітряної армій. Майже п’ять тисяч відомих та невідомих воїнів (учасників оборонних 1941 р. та визвольних 1943 р. боїв) сплять вічним сном в 99 братських могилах. П’ять Героїв Радянського Союзу поховано на території сільських рад району: П.К. Мурахтов в Андріївці, О.П. Бондар в Юр’ївці, А.І. Дьошин в Количівці, Мухамед-Мірзоєв Хаваджі в Левковичах, І.М. Грачов у Ковпиті. Вони звільняли район від фашистських загарбників.21 вересня 1943 р. прапор перемоги замайорів над древнім Черніговом.

У селах району відновлювалась робота сільрад, шкіл, ФАПів та колгоспів, проводився призов юнаків до лав радянської армії. Майже весь тягар відбудови припав на плечі жінок, дітей та літніх людей. І все ж, незважаючи на післяокупаційні труднощі, наші колгоспники вирощували та збирали врожаї, ще й воїнам на фронт надсилали одяг, продукти харчування, тощо. Так, на будівництво танкової колони «Колгоспник Чернігівщини» жителі трьох тодішніх районів зібрали 3.745 крб.

Із книги «Літопис доль та днів минулих» С.182-186.

"Чернігівський рубіж. 1941-1943" виробництва телеканалу "Дитинець (Відео)"


Дюкич Франц Иосифович

Франс Дюкич Франс Дюкич Его фамилия Дюкич говорит о том, что Франц И. по национальности серб.

Родился в Австровенгрии в регионе Трансильвания в многодетной семье: 9 братьев и одна сестра Анна. Отец – предприниматель имел собственный продуктовый магазин. Семья жила небезбедно. Отец был умным, расчетливым, заботливым, серьезным человеком и дал всем детям образование. Дети разъехались по всей Европе: Германия, Швеция, Норвегия, Финляндия и др.

Франц И. – агроном на Украине

1914 год - Первая мировая война. Солдат Франц попал в плен в Россию и отправлен в Сибирь на лесоповал. Работа тяжелая, но выжил. Там овладел разговорной русской речью, но с большим акцентом на всю оставшуюся жизнь. Научился читать и писать по русски, но с ошибками.

Свободно владел немецким и венгерским языками. После окончания войны был обмен военнопленными. Его соотечественники возвратились на свою родину, а Франц И. решил остаться в России, не имея как говорится, ни кола, ни двора.

Он говорил: «твой родына там, где ты живешь и работаешь».

На помощь ему пришел добрый человек – украинец Ревко Василий, который привез Франца И. на Украину в село Выбли Куликовского района Черниговской области и устроился садовником Молявко. Был доволен.

1918 год – началась гражданская война, разруха, помещик бежал за границу, а садовник очутился между небом и землёй. Но не сдался. Решил устроить свою личную жизнь: найти такую женщину, которая бы согласилась связать свою семью с человеком, не имеющим ни хаты, ни земли. Такой женщины в Выблях не нашлось, боялись.

Но свет не без добрых людей. Знакомые посоветовали вдову Елену (Хэлен) в с. Пески Черниговского района. Она уроженка Анисова, родная тётя покойной Гарбуз (Монолик) Федоры Петровны. Так Франц И. стал хозяином в семье вдовы (Хэлен). У них родился сын Василий 1923 г.р.

В 30 – х годах в Песках органназывался колхоз «Новый шлях». Семья Дюкича первой вступила в колхоз. Франц И. работает агрономом.

1939 год Дюкич Ф. со своей семьей переезжает на постоянное место жительства в Анисов и устраивается агрономом в колхоз «Всесвитний Жовтень». Сын Василий (Васкэ) – студент Киевского политехнического института, будущий инженер. По окончании института женился на своїй однокурснице Ирине. Они получили направление на работу в г. Мена Черниговской обл. У них родилось двое детей. Так Франц И. стал дедушкой и гордился, что имеет «гонучка», и «гонучку».

22 июня 1914 г. гитлеровская Германия вероломно напала на Советский Союз. Началась Великая Отечественная война, народная. На территории, окупированой фашистами утвердились партизанские отряды, которые вели в тылу врага отечественную борьбу с окупантами, помогая фронту и Советской Армии.

Во время окупации Дюкич Франц И. был немецким переводчиком, защищая село от грабителей и насилия.

Во время окупации учредился в Анисове полицейский участок. Главарём был Козел Степан (однофамилец анисовцев, но не родственник, а пришелець). Он организовал команду полицаев - изменников Родины для наведения «нового порядка»: жестоко обращаться с жителями, грабить их, насиловать. Таке изверги, как Шуба Петр, нахально отобрал корову - кормилицу у семьи фронтовика Чобошка Ефима Ивановича. Под предлогом обысков полицаи Кошарный Иван и Кириленко Кузьма заходили во дворы жителей и отбирали у них лучшую одежду, обувь, даже ловили кур, гусей…

Внезапно в селе появился человек, похожий на нищего. Он бродил по селу, просил есть и приюта. Напуганные люди боялись даже пустить его переночевать, а направляли его в полицию до пристава Козла С. Этот нищий представлялся приставу, как дезертир и просил дать ему такой документ, чтоб пробратися домой в Воронежскую область без препятствий. пристав увидел в нём грамотного человека и предложил ему быть личным секретарём. Так Сергей Носочевский (под псевдонимом Сергей Бандура ) остался в Анисове. Это был заброшен в тыл врага партизан С. Носочевский из отряда «За родину».

Его сотоварищем был Герасименко Петр Степанович. Франц И. учил его быть бдительным, осторожным, меняя место пребывания, чтоб не попастьв руки полицаев. За ним была слежка, но напрасно.

Сентябрь 1943г.

Партизаны Сергей Бандура и Герасименко Петр на переезде Анисова подорвали немецкий военный ешелон. Анисову грозило уничтожение . Уже карательный отряд двигался в село. Вот Дюкич Ф. И. проявил смелость, рискуя своей жизнью, вступил в переговоры с командиром карателей, мотивируя тем, что на территории села партизан не было, а взорвали поезд партизаны – пришельцы. Отряд карателей отступил, а люди искрене благодарили Франца И. – спасителя.

Партизаны вышеупомянутые больше в село не возвращались, а ушли в Будницкие леса к своим товарищам. После освобождения Чернигова они ушли на фронт. Их уже нет в живих.

Полицаи – изверги, спасая свою шкуру, тоже бежали в Будницкие леса к партизанам: Шуба Петр, Кондратьев Иван, Кириенко Кузьма, были расстреляны.

Их главарь Козел Степан вместе с отступающей фашистской армией бежал на Запад. Стал солдатом фашистской армии, погибающей под. напором блестящей победидельницы Советской армии.

Дюкич Франц И. был не одинок. У него были соотечественники. Так, у Горбове Куликовского района проживала Марта, привезення солдатом из войны. Во время окупации тоже была нимецким переводчиком. В мирное время Марта ездила на свою родину, в Трансильванию. Тепереь её потомки имеют связь с родиной бабушки Марты,обменивалися визитами.

В Лукашовке был земляк Аренчак (о нем я не знаю нечего), кроме того, что его уже нет в живих. Эта троица держалась крепкой дружбы.

70 - е годы. Самый младший брат Дюкича Ф. И. Алберт (1914г.) проживающий в Берлине приезжал со свом затем и дочкой в гости к старшому брату Францу И. Это была большая радость, что впервые встретился с одними из многодетной семи.

Дюкич Франц И. тоже нанес ответный визит брату Алберту в Берлин.

К сожалению, на свою родину так и не съездил за неимением средств. Только переписывался с сестрой Анной, которая поведала о всех братьях и родителях: отца и матери уже не было в живих.

Дюки Франц И. всю свою жизнь работал в колхозе «Всесвитний Жовтень» агрономом. За самоотверженный труд награждался грамотами и медалью «Ветеран труда».

Умер…и похоронен на Анисовском кладбище.

Кулакова Галина Семенівна (1918 -2014), вчитель Анисівської школи, вдова загиблого воїна

Література:

1. Павленко С. Врятував село від спалення / С. Павленко // Голос України. – 2011. – 9 черв. – С. 23.

2. Митькевич В. Вони рятували людей / Валентин Митькевич // Наш край. – 2010. – 22 трав. – С. 3 : фот.

3. Камський М. Франц і Франциска: героїчний вчинок в ім'я життя : [розповідь до річниці звільнення Чернігова від фашистського поневолення] / М. Камський, Л. Седнівець // Черніг. відом. — 2013. — 25 верес.(№39).— С. 19.

4. Франц и Франциска, австрийские ангелы-хранители. - РЕЖИМ ДОСТУПУ


Панченко Михайло Феодосович

Панчанко М.Ф.Михайло Панченко Сьогодні ми відзначаємо 70-ту річницю визволення України від фашиських загарбників. У нас є перемога, свобода, мир. І це найцінніше за все інше. І ми не хочемо більше щоб проливалась кров наших побратимів. Автомати, гранатомети, танки - ми не хочемо бачити їх в дії. Їхнє місце в музеях. А не серед мирного населення. Бо ж скільки часу минуло, а той, хто бачив війну своїми очима, нізащо не бажає пережити це знову.

Скільки героїв було вбито на фронті, закатовано в таборах, просто вивезено з Батьківщини… Шкода вбитого мирного населення, шкода спалених сіл, вкраденого дитинства у діточок. Шкода матерів, жінок, дівчат, що сивіли на очах. Не всім судилось дочекатись своїх героїв… І, ось, настав той день, настав довгоочікуваний мир…

Ми є дітьми, внуками, правнуками борців і переможців Великої Вітчизняної війни. Ми пам’ятаємо той подвиг, який визволителі сотворили ціною власного життя. Як вони день-за-днем наближали переможний час, борючись із ворожою ордою. Живих свідків війни вже лишилось не так то й багато. Ми повинні знати своїх героїв-земляків в обличчя. Шанувати визволителів свого краю. Дякувати і славити , при першій нагоді.

І в моєму селі є такий дідусь, що бачив своїми очима війну. Я дуже рада, що мені випала нагода з ним поспілкуватися. Панченко Михайло Феодосович - маленький, худенький, завжди з посмішкою, так він наш герой. Не кожен в його роки полізе веранду перекривати чи на велосипеді по селу проїде. А йому все це по силі. І пам'ять має – дай Бог кожному. Все пам’ятає, якщо не до дня, то до місяця точно згадає.

Народився Михайло Феодосович 2 травня 1920 року, в селі Андріївка. Його батьківський будинок знаходиться навпроти дачника Руденка. Коли йому було 4 роки померла мама. Вона була хвора на туберкульоз. У 1928 році його батько взяв мачуху. Все у них було б добре, та коли мачуха була вагітна, і в дворі її ненароком штурхонули і в неї почалися передчасні пологи. Повезли її у Пакуль в лікарню. Лікар, Кот, боровся за її життя та врятувати не зміг. Медицина в той час була не на високому рівні. В 1936 році, батько знову взяв мачуху, в якої на той час були свої діти.

Закінчив Михайло Феодосович10 класів школи в своєму селі в 1940 році. Згадує, що в нашу школу ходили учні зі Слабина, Мажугівки, Жеведі. Було в школі з 1-го по 7-мі класи по два класи, а вже 8-10-ті по одному.

Ось настав 1941 рік. Михайла Феодосовича вже мали призвати до збройних сил та при першому огляді не взяли. Діагноз - на переріст з серцем метального клапана. Лікування – доживеш до двадцяти, значить будеш жити, от тоді і будемо говорити про армію.

Війна внесла в життя Михайла Федосовича свої корективи. У 18 років він потрапив на фронт. Всіх, хто разом з ним призивався з Андріївки вже не згадає. Назвав тільки Сердюка Івана Петровича. Служив він у 74 стрілецькій дивізії. Був автоматником, кулеметником із танкового кулемета, хіміком.

Згадує, що «29 вересня переходили через Дніпро, а в жовтні уже були у Ірпінських лісах, під Бучею. Тоді вже можна було штурмувати Київ, т а наказ був сидіти два тижні в лісі і чекати 6 листопада. Сиділи в лісі, навкруги все було заміновано. Холодно було. Давали жару воші. Брали розтоплювали багаття, ставили бочку. В ній помились, шинель попрали, мокру одежину на себе натягнули, а воші ще більшого жару дають. А воєнну форму нам міняли раз у десять днів. А нас від вошей не спасало. Оце такі спогади… Добре, що вивелась ота нечисть».

А коли вже розпочався наступ, то треба було тримати два фронти. Коли вступали в бій, то німців брали в полон. Взагалі вважалось, що німець без зброї – наш полонений, який в свою чергу не являє ніякої загрози. Та за його життя, ми несли відповідальності.

«Мені бачити вбитих своїх товаришів доводилось … Ховали їх санітари, які після бою йшли за нами. Збирали тіла, поранених. А ось німці коли відступали за товаришів не пеклися. Кожен свою шкуру оберігав. Тому наші добивали поранених, щоб ті не мучились».

«У листопаді 1943 довелось під Києвом копати окоп. Нас розставили і показали кому звідки і до куди копати. А копали тоді ми в ніч. Земля – чорнозем, твердюча, мерзла. Солдатська лопатка її не бере. Ось ми з товаришем риємо. Робота не радує. І бачимо в далечі вогник видніє. І рушили ми в ту сторону. Йшли довго, а то світилося в невеличкій хатині. Постукались, зайшли, а там молодиця. Ми до неї мовили : «Тетя, дайте нам покушать». Налаштувала вона нам на стіл сала, хліба, горілки. Ось тоді ми відвели душу. Давай назад збиратись. А в хаті ширма, і хто там був, чи батьки, чи чоловік, чи й взагалі німець – тільки Богу одному відомо. Ми допитуватись не стали, пішли з Богом. Прийшли п’яненькі та не дурненькі. Давай знов за лопатку, а земля тверда. А поряд з тим окопом, що ми копали стояв стіг соломи. Я пішов до нього, там зашився і заснув. Прокинувся, чую що привезли сніданок, і в той самий час німець почав нас обстрілювати. Ми знали, що після 3-4 залпів у нас буде час затишшя, поки ворог перезарядить снаряди, внесе корективи по вогняних точках. Виявилося, що ми потрапили в облогу і ми мусили відступати до того ж села. Там ми день пробули в оточенні, а наступного дня, через с. Поповка вийшли із облоги. І вже на повозках рушили до Молдови».

В Молдовській республіці було легше, бо там діяли партизани. А Михайло Феодосович був назначений хіміком. Після того, як Німеччина у 1914 році застосувала хімічну зброю проти нашої армії і ми займалися цим питанням. Тоді був використаний іприт. Тоді і була введена заборона, що забороняла таку зброю. В нашій армії хіміки були. Один з них наш земляк.

У кожного солдата був противогаз. Звичайному рядовому солдатові він в бою заважав. Їх при першій же нагоді солдати викидали.

Потім була Югославія. Потім Румунія, яка в той час капітулювала. У Венгрії наших солдатів стрічали із накритими столами. В Будапешт не заходили.

«Після такого шляху мені була вручена медаль «За Победу».

Я був мобілізований у 1947 році з Румунії. Я на один рік лишився там срочником. Та так сильно мені захотілось додому, що і на цьому війна для мене закінчилась.Панченко з друзямиЗліва на право Гарник Степан Григорович, Беднов Іван Юфимович, Панченко Михайло Федосович , Цхвитава Автондил ТомовичПанченко з друзями

У 1948 році я повернувся в Андріївку. Наше село,та система від війни не постраждали. Тут зустрів свою дружину, з якою з 1949 по 2014 і прожили. Виростили двох дітей – дочку та сина. А 24.09.2014 померла моя дружина. Ось і виходить, що ми прожили з нею 66 років».

Земний Вам уклін, за ваш неймовірний подвиг, у цій лютій війні. Дай Боже Вам здоров’я на многії літа, мирного неба, і всього самого найкращого, бо Ви цього варті. Цей вірш я дарую Вам, Михайле Федосовичу:

Спасибі!

Спасибі дідусю, спасибі рідненький

За мир подарований нам на землі.

За тихії ночі, за очі дівочі

Що світяться щастям вони.

Спасибі дідусю, спасибі рідненький

Бо земного життя ти свого не жалів.

За матусю єдину, свою Батьківщину

Ти не в Бога рятунку просив.

Воював ти відважно, героїчно, безстрашно.

Як ти зміг це усе пережить?

Й рідну батьківську хату, невеличку стежину,

Ти від ворога зміг захистить.

Ми вклоняємось вам, дідусі,ветерани!

Ми вклоняємось вам безсмертним й живим!

Вас ніхто не забуде! Ви ніким не забуті!

І ваш подвиг для нас є святим.

Панченко Ірина, завідуюча Андріївської сільської бібліотеки.


Кiлькiсть переглядiв: 57

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.