Літературна карта Чернігівського району

ПИСЬМЕННИКИ. ПОЕТИ.

МАЙСТРИ СЛОВА

Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) – наш великий поет і художник у 1843, 1846, 1847 і 1859 роках відвідував Чернігівщину. Перебуваючи у Седневі, Тарас Григорович жив у садибі Лизогубів. Працював над «Кобзарем», малював седнівські краєвиди, зокрема картини «Коло Седнева», «В Седневі», «Чумаки серед могил». У 1847 р. написав поему «Осика» («Відьма»), передмову до нового видання «Кобзаря», переписав в окремий зошит збірку «Три літа». І неначе розсипав зерна таланту по нашій землі. Ці зерна рясно проросли в народжених тут потомках. І прибулі з інших місць чутливі душі тут знаходили і продовжують знаходити натхнення, наснагу, тут народжуються на світ прекрасні мистецькі твори. Маємо немалу когорту поетів і письменників, яких знають і читають далеко поза Україною, якими по праву можемо пишатися.

Брик Олексій Григорович (1935 р.н.) – член Національної спілки письменників України, друкується у вітчизняних та міжнародних часописах. Один із співавторів книги «Живими залишилися тільки ми»(свідчення та документи), член редколегії «Книги пам’яті». Народився у с.Кузьминцях Гайсинського району Вінницької області.Почав писати вірші ще в шкільні роки, вони були надруковані у різних періодичних виданнях.

Продовжував писати прозові і поетичні твори і в студентські роки, коли навчався на факультеті філології та психології Бельцького педагогічного інституту (Молдова) та у Київському державному університеті ім.Т.Г. Шевченка, де вивчав романо-германську філологію. Осівши в Чернігові, Олексій Брик працював директором Михайло-Коцюбинської і Шестовицької шкіл, потім викладачем Чернігівського технологічного університету. Відзначений урядовими нагородами та званням «Відмінник народної освіти». Починаючи з 1999 року почали видаватись окремими книгами його оповідання та романи: «Диво-жінка», «Гра в коники», «Не схили чола», «Всі хочуть жити», «Спадкоємиця мудрих», «І возлюби…», «Шоколадка», «Таємниця амулета».

Загалом він написав більше тридцяти творів, деякі з них у перекладі іншими мовами виходять в різних країнах Європи. За книгу «А дерева мовчали» у 2010 р. удостоєний звання лауреата обласної премії імені М.Коцюбинського. У 2012 році роману «Двоє» присуджена перша премія в номінації «Література для дітей і юнацтва» на обласному конкурсі «Краща книга року». 2013 року побачив світ черговий твір письменника «Врятуй життя».

Василь Буденний Буденний Василь Йосипович (1947 р.н.) – народився у с. Смолин в селянській сім’ї. Вищу філологічну освіту отримав у Київському педагогічному інституті ім. О.М. Горького. Викладав у навчальних закладах, а коли доля подарувала можливість працювати в музеї М.М. Коцюбинського, відчув потяг до літератури. Сприяли формуванню Буденного, як поета, і поїздки по Україні, спілкування з майстрами слова у товаристві книголюбів, яке Василь Йосипович очолював багато років. Перше видання, де були надруковані вірші Буденного – колективна збірка «Серце співає», що вийшла у видавництві «Радянський письменник». Далі з’явилися власні книги: «Дарунки вересня», «Орбіта зернини», «Третє повернення», «Живиця жнивного тепла», «Моя ти, земле», «Сиве багаття», «Під сьомим небом», «На вістрі власного меча», «Дев’ятисил», «Осяяння», «Шлях до осяяння», «Шляхами осяяння», «Життя у слові», «Пожнивна меса». За книги серії «Осяяння» став лауреатом премії ім. М.М. Коцюбинського

(1999), удостоєний також премії ім. Олекси Десняка (1979 р.). Одночасно з поетичною творчістю Василь Буденний веде активну громадську роботу – заступник голови ради Чернігівської організації Національної спілки письменників України, викладає українську мову та літературу в ЧНПІ імені Т.Г. Шевченка, доцент. Для дітей написав збірки віршів «Абетка-мозаїка», «У школі і вдома». Під час зустрічі жителів району з відомими земляками у 2008 р. Василь Йосипович розповідав про свій рід: «Ми нащадки не тільки конокрадів, а й великих майстрів. Мій дід, наприклад, сам змайстрував корабель. Справжній, на основі механізму. Працював над ним два роки. Якось три дні не виходив з майстерні, бабуся не витримала і понесла йому їсти. Так він у неї табуретом запустив. А коли спускав корабля на воду, люди з трьох сіл зійшлися подивитися. Прокатав свою велику сім’ю, і дуже скоро помер. Був у селі ще й незвичайний коваль, який не вмів ні співати, ні танцювати, але напідпитку витанцьовував під стукіт молотка по рейці, причому це був музикальний стукіт, можна було вловити мелодію».ЧИТАТИ ЩЕ

Буренко Іван Степанович (1941 р.н.) – заслужений працівник культури України, бібліотекар за освітою. Народився 23 жовтня у селі Рожанівці Ічнянського району Чернігівської області. Автор кількох збірок поезій. Життям і діяльністю в обласному комітеті профспілки працівників культури пов’язаний з Чернігівським районом. Автор поетичних збірок «І вірю, і вірую» (2000), «Любокрай» (2001), «Осінні небеса» та ін. Він є також автором тексту гімну Чернігова.

Василенко Володимир Мартинович (1882–1960) – народжений в Седневі поет, прозаїк і публіцист. Не надто відомий, але цікавий. Його перу належить збірка творів «Черная речка». Автор багатьох матеріалів публіцистичного характеру, які друкувалися в тодішніх періодичних виданнях.

Вербинський Михайло Васильович – народився в с. Андріївка, журналіст і письменник, автор книги «В ім’я Перемоги», укладач і співавтор ряду збірок на військово-патріотичну тематику. До війни працював у Чернігівській обласній газеті «Молодий комунар».

Надія Галковська Галковська Надія Миколаївна (10.05.1951 р.н.) – поетеса, педагог, громадський діяч і жінка, для якої любов до рідного краю, свобода, вірність, духовне піднесення й оптимізм є головними пріоритетами. Відома не лише в районі, але й далеко за межами України перш за все, як автор слів знаменитої пісні «Козачка», популярність якої не згасає вже друге десятиліття. Пісня написана під час культурологічного походу «Козацькими шляхами», що відбувся напередодні здобуття Україною незалежності у липні 1991 року, покладена на музику композитором Миколою Збарацьким. Пісенні твори поетеси почали звучати ще у кінці 70-х рр., наприклад, «Заквітчалась моя Україна» у виконанні народного хору «Десна» (музика Л. Хатуна). Це був республіканський дебют поетеси. «Чернігівська Козачка», як часто називають Надію Миколаївну земляки, відбулася також як педагог, завдяки поєднанню двох освіт – музичної (Чернігівське музичне училище ім. Л.М. Ревуцького) та філологічної (Київський Державний університет ім. Т.Г. Шевченка). З 1971 р. працює в Радянськослобідській, згодом Рудківській школах, долучає сільських дітей на уроках української та світової літератури до прекрасного шляхом музики і поезії у творчому ключі сучасних європейських методологій.

Свій професійний життєвий ритм Надія Галковська доповнює і збагачує громадською діяльністю: сількор Чернігівської районної газети, учасник художньої самодіяльності, одна з фундаторів оновленої чернігівської «Просвіти», літературної спілки «Чернігів», як депутат Чернігівської районної ради (2006), підтримала ідею створення районної організації Спілки краєзнавців і виявляє активність в галузі досліджень забутих сторінок місцевої історії. Зокрема, за її участі разом з Оленою Малишко-Березовською та керівництва району й громади села Старий Білоус було засновано музей – садибу П.Г. Березовського (Старобілоуський історичний комплекс) (2011). За роботу в цьому музеї нагороджена Подякою Чернігівської обласної державної адміністрації (2013).

І все ж найпотужнішим джерелом оновлення і самовдосконалення Надія Миколаївна вважає творчий процес. Нові й нові вірші поетеси з’являються на сторінках місцевої і центральної періодики, на інтернет-сайтах. Збірник поезій «Козачка» приваблює й досі композиторів. У авторських перекладах Надії Галковської з італійської, французької, англійської мов звучать українські тексти світових шедеврів, які виконують сучасні артисти.

З легкої руки поетеси наш Чернігівський район називають «Перлиною Українського Полісся». Яскравою подією став вихід у світ її нової книги «Козацькими шляхами» (2012). Збірник історико-фантастичних новел оцінений як «Книга року» в номінації «проза», і презентований у Національному Музеї Т.Г. Шевченка в Києві.

Надія Галковська – лауреат престижних премій і конкурсів: «Пісенний вернісаж», Чернігівська обласна літературна премія ім. Б. Грінченка, міжнародна педагогічна премія ім. Марії Фішер-Слиж (Канада), Всеукраїнський рейтинг «Шлягери ХХ століття».Читати ще...

Глібов Леонід Іванович (1827–1893) – великий український поет, байкар і видавець. Народився в селі Великий Подол на Полтавщині. Навчався в Полтавській гімназії та Ніжинському юридичному ліцеї. У 1868 р. переїхав до Чернігова, де й проживав до кінця життя, тут і похований. У 1861–1863 рр. випускав тижневу газету «Черниговский листок». У 1859 р. Л.І. Глібов гостював в Седневі. Вражений красою седнівських краєвидів, написав вірш «Журба», що став народною піснею. 2009 року у Седневі встановлено пам’ятник поету.

Гордієнко А.О. (1932 р.н.) – народився в Шибиринівці, письменник, був членом Спілки письменників СРСР, член Спілки письменників Росії та Національної Спілки письменників України.ЧИТАТИ ЩЕ

Деко Олександр Аврамович (26.12.1926 р.н.) – письменник, літературознавець, публіцист, перекладач, видавець, громадський діяч. Жив у с. Количівка, Чернігові, Києві. Лауреат обласної премії ім. М.М. Коцюбинського.

Володимир Дрозд Дрозд Володимир Григорович (1939–2003). У розпал літа, 25 серпня, в небагатій селянській сім’ї в Петрушині народився хлопчик, якому доля вже викресала не селянську дорогу. Дрозди виділялись серед односельців тягою до знань, до нового і незвіданого. Дід майбутнього письменника Данило Ющенко якось збудував дерев’яного літака і робив спроби злетіти на ньому з даху клуні. Володимир спочатку навчався в Петрушинській школі, а з дев’ятого класу – в Чернігівській школі № 1. В 1968 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Все своє життя присвятив літературній і творчій діяльності. Перші життєві «університети» проходив в Олишівці, працюючи в районній газеті «Голос колгоспника» в 1956–1960 роках – коректором, інструктором, секретарем, завідувачем відділу. Письменник згадував: «Творчу діяльність в газеті я розпочав із замітки про збирання кукурудзи. І тут одразу постала проблема псевдоніма. Що таке Дрозд. Абсолютно не звучить. У Петрушині наш рід, по-сільскому – «кодло» називали Семирозумами. І ось першу свою заміточку про збирання кукурудзи я підписав: В.Семирозум. Оскільки головний редактор газети «Голос колгоспника» так бурхливо заперечив мій псевдонім, я зупинився на «скромнішому» варіанті – В.Придеснянський. І під цим прізвищем невдовзі став широковідомим на Олишівщині…» На олишівських мотивах Володимир Григорович написав роман «Катастрофа», прообразами персонажів якого стали колеги з редакційного колективу. Олишівку у своїх творах він називав Терехівкою. Детальна розповідь про перебування в Олишівці розпізнається в автобіографічній повісті-шоу «Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок». Перша газета В. Дрозда перестала існувати майже одночасно з ліквідацією Олишівського району (грудень 1959 р.). Пізніше він працював у солідніших виданнях – «Комсомолець Чернігівщини», «Літературна газета», «Молодь України». Був головним редактором журналу «Київ» та редактором видавництва «Радянський письменник». З 20 березня 1962 р. В.Г. Дрозд став членом Спілки письменників України. Творчий доробок письменника складають оповідання та повісті: «Люблю сині зорі» (1962); «Голубий попіл»,«Жертва», «Парость» (1966); «Катастрофа» (1968); «Ювеналій Мельников» (1972); «Ирій» (1974); романи «Маслини», «Люди на землі» (1976); «Дорога до матері» (1979); «Земля під копитами» (1980); «Крик птаха у сутінках» (1982); «Самотній вовк», «Балада про Сластьона» (1983); «Спектакль» (1985); «Новосілля» (1986); «Злий дух», «Із житієм», «Пришестя» (1999), «Листя землі». За роман-елегію «Листя землі» В.Г. Дрозд у 1992 році відзначений Державною премією імені Т.Г. Шевченка. Також був лауреатом літературної премії імені А.В. Головка, Міжнародної премії Фундації Антоновичів (США), кавалер орденів «Знак Пошани» (1982), «Ярослава Мудрого» 5-го ступеня (1999). Кращі твори Володимира Дрозда перекладені багатьма європейськими мовами. На запитання дослідників: «Ви – модерніст чи постмодерніст?» письменник відповідав: «Я – Володимир Дрозд». Тому що його проза багатопланова – і гостросоціальна, і філософська, і психологічна. Умів він також весело і дошкульно сміятися. У своєму щоденнику писав: «Попри все я вірю в людство, вірю в майбутнє свого народу і знаю: в наступних поколіннях прийдуть знову ті, хто настирно, уперто, пристрасно дошукуватиметься істин, хай і ілюзійних, як шукали їх ми, так звані – шістдесятники, тоді і мої ледь помітні сліди на снігу, якщо той сніг не встигне розтанути, чи на росяній траві, якщо трава не встигне висохнути, стануть їм у пригоді, як ставали у пригоді мені, сільському хлопчикові, сліди попередників, спраглих істини, шукачів духовних скарбів».

В оповіданні «Спектакль» письменник створив образ Калайди, прототипом якого став реальний чоловік, односелець Олександр Федорович Мартиненко (1887–1968). Це був відомий на весь Радянський Союз книгоноша, майже легендарна особистість. У 1957 році у Москві вийшла його книжка «С книгой по жизни». Після війни Мартиненко деякий час був головою сільради.Неодноразово описував і політ на дерев’яному літаку свого прадіда Данила Федоровича Ющенка, який жив на межі ХІХ і ХХ ст. Жадоба подолати земне тяжіння сподвигла цього народного умільця змайструвати літальний апарат, і хоч випробування виявилось невдалим, ім’я майстра залишилось в історії.

Володимир Дрозд похований в Києві. На його малій батьківщині, в Петрушині, відкрито меморіальну дошку на честь письменника-земляка.ЧИТАТИ ЩЕ

 Василь Еланн-Блакитний Елланський Василь Михайлович (1894–1925) – неординарний письменник, відомий за псевдонімом Василь Блакитний, видатний громадський діяч. Народився в с. Козли (від 1935 р. Михайло-Коцюбинське) в сім’ї священика. Батько, Михайло Елланський, рано помер, після чого сім’я з трьома дітьми дуже бідувала. Мати Ганна Вікторівна підтримувала зв’язки з революціонерами, була членом «Просвіти». Віддала сина вчитися до бурси (духовної школи) лише тому, що там не треба було платити за навчання. У 1906 р. сім’я оселилася в Чернігові, Василя прийнято на навчання в духовну семінарію. В цей час він стає учасником літературних «субот» у Михайла Коцюбинського, дружить з Павлом Тичиною, Оксаною Коцюбинською, почав писати вірші. З 1914 р. Василь у Києві, навчався в Київському комерційному інституті на економічному відділенні. У 1915 р. співав у знаменитому народному хорі під керівництвом О.К. Приходька. Вступив в Українську партію соціалістів-революціонерів, очолив її ліве крило, яке 1918 р. оформилось у партію боротьбистів. Перед революцією 1917 р. три місяці сидів у Лук’янівській в’язниці. Вдруге арештований у 1918 році. Про

захоплення В. Блакитного ідеями революції, ідеями соціалізму свідчать його збірники: «Удари молота і серця» (К.,1920), «Неп. Драматичні діалоги» (Х.,1923), «Нотатки олівцем. Байки, жарти і сатири» (Х.,1924), «Радянська гірчиця. Байки, сатири» (Х., 1924), «Державний розум. Байки, сатири, нотатки» (Х., 1925), «Наші дні. Оповідання» (Х., 1925), «Поезії» (Х., 1927). У 1921 р., після громадянської війни, Еллан-Блакитний став головою Держвидаву і першим та незмінним протягом років редактором газети «Вісті ВУЦВК», також додатків до неї – «Література», «Наука», «Мистецтво», «Культура і побут». Завдяки йому побачив світ літературний журнал «Всесвіт», який виходить і по сьогоднішній день. Він же заснував і редагував журнал «Червоний перець», організував і очолив після 1920 р. першу в Україні Спілку пролетарських письменників «Гарт». Помер 4 грудня 1925 року, проживши лише 32 роки. Радянська влада трохи запізнилась із розстрілом письменника, однак винесла смертний вирок – вищу міру покарання – уже після кончини Еллана-Блакитного, оголосивши його «буржуазним націоналістом» і «бандитом». Наклали «анафему» на його творчість, пам’ятник у Харкові демонтували в 1934 р. Добре ім’я Василя Елланського було відновлене після ХХ з’їзду КПРС – його реабілітували. Після довгого забуття лише 1956 року були перевидані і стали доступними читачам твори нашого видатного земляка.

У 1989 р. вийшла збірка «Ні слова про спокій! Василь Еллан-Блакитний. Спогади. Матеріали» (Київ, видавництво художньої літератури «Дніпро»), в якій подані спогади соратників поета-комунара, уривки його віршів, матеріали з преси 20-х років ХХ ст., архівні документи, біографічно-літературні розвідки сучасних письменників. ЧИТАТИ ЩЕ

Зайченко Віра Володимирівна (01.01.1938 р.н.) – народилася в с. Масани (нині в межах Чернігова). Член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений працівник культури Української РСР, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ст., лауреат обласної премії імені М. Коцюбинського (2006) та премії Національної Спілки майстрів народного мистецтва України. Вона є автором наукової праці «Вишивка козацької старшини ХVІІ–ХVІІІ століть», регіональним редактором журналу «Родовід». Відома дослідниця декоративного мистецтва, вишивальниця. По закінченні 7-річної школи в Новому Білоусі, навчалась у Чернігівському медичному училищі, за направленням поїхала в Луганську область, працювала фельдшером на шахті.

Повернувшись 1957 року в Чернігів, навчалась на загальнонауковому факультеті ЧДПІ, після розформування якого була переведена на історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Доленосним для Віри Володимирівни, уже дипломованого учителя історії та суспільствознавства, стало знайомство з відомим істориком, археологом і краєзнавцем Мотроною Автономівною Попудренко – її запросили на роботу до Чернігівського історичного музею. Працювала молодшим науковим співробітником, завідувачем методичного відділу, вченим секретарем музею. Крім того, Віра Володимирівна співала у хорі камвольно-суконного комбінату, стала солісткою фольклорного ансамблю, створеного Владиславом Бойком при музичному училищі ім. Л. Ревуцького. В 70-х роках співала в дуеті з Катериною Арап, солісткою Чернігівського районного Будинку культури – удвох виступали в різних районах з програмою «Мамині пісні». Ці пісні записав свого часу Олександр Довженко від своєї матері. Великих успіхів досягла Віра Зайченко у вивченні чернігівського фольклору та етнографії, зокрема козацької вишивки. Очолила створений за її ініціативи музей народно-декоративного мистецтва Чернігівщини, який розмістився в Катерининській церкві. Музей запровадив для відвідувачів екскурсії-концерти та лекції-концерти, в ході яких Віра Володимирівна виконувала народні пісні. Автор краєзнавчих досліджень, виданих окремими книжками: «Село Новий Білоус та його округа»(2003), «Новобілоуська метрична книга та її персоналії» (2012), «Село Масани, яким воно було» (2013).

// Літопис доль та днів минулих,2013. –С.440.

Зустрічі з письменниками – с. Піски відвідали українські письменники та поети: поет-академік П.Г. Тичина, письменник М. Чабанівський, поети О. Підсуха та Д. Білоус, критик В. П’янов (1954 р., жовтень); района газета повідомляє, що українські письменники і поети зустрілися з колгоспниками: поет-академік Павло Григорович Тичина, письменник Михайло Чабанівський, поети Олександр Підсуха, Дмитро Білоус, критик Володимир П’янов. Знатній доярці Ганні Трухан П.Г. Тичина подарував книгу з написом: «Знатній людині нашої країниТрухан Ганні від Павла Тичини» (1954 р., 7 жовтня); стаття І. Стратілата «Це було навесні 1954 року» про зустріч у школі з П.Г. Тичиною, М. Чабанівським, О. Підсухою, Д. Білоусом і В. П’яновим. П.Г. Тичина подарував седнівським учням збірку поезій «На Переяславській Раді» з афтографом та сфотографувався з групою учнів і вчителів біля альтанки (1966 р., 8 лютого); Седнів відвідали письменники П.Тичина, М. Чабанівський, О.Підсуха та Д.Білоус, критик В. П’янов (1954 р., травень, 7 жовтня та 1966 р., 8 лютого); київські письменники К.Прохоренко та І. Іванченко зустрілися з жителями та трудівниками селища (1961 р., 27 липня); київські письменники Іван Іванченко та Костянтин Прохоренко зустрілись з трудівниками с. Іванівка (1961 р., 22 липня); Мотря Павлівна Осипенко з Пісок має дарунок від поета П.Г.Тичини – книжку «Вибрані твори» з автографом поета (1964 р., червень); Седнів відвідав голова Спілки письменників України О.Т. Гончар з сином і дочкою. Седнів нещодавно також відвідав письменник Герой Радянського Союзу Ю.О. Збанацький (1964 р., 25 липня); до Седнева прибули учасники Всесоюзної наукової конференції, присвяченої 175-річчю першого видання «Слова о полку Ігоревім», що проходила в м. Чернігові. Серед гостей були академік Д.С.Лихачов, вчені з Москви, Києва, Ленінграда, Мінська та інших наукових центрів країни (1975 р., 25 вересня); у рамках літературного свята «Чуття єдиної родини» стародавній Седнів гостинно приймав письменників з Росії, Латвії, Таджикистану, Ленінграда (1978 р., 7 жовтня); у Анисівському сільському клубі відбулася зустріч трудівників села з письменниками В. Большаком (автором нарису «Поїдемо за Десну»), Ю. Мушкетиком та А. Косматенком (1958 р., 30 березня); у 1967 р. у видавництві «Дніпро» вийшла книжка письменника Василя Григоровича Большака про історію Анисівського колгоспу та життя його трудівників з такою ж назвою: «Поїдемо за Десну». Того ж 1976 року, у серпні, автор знову зустрівся з жителями Анисова і представив їм нове видання повісті; відбулася зустріч письменника Героя Радянського Союзу Юрія Олефіровича Збанацького з ветеранами Великої Вітчизняної війни, жителями села Ягідне (1984).

Іванов Дмитро Йосипович (22.10.1946 р.н.) – поет, залужений журналіст України, лауреат Шевченківської премії (2010). У 1972–1976 рр. працював слюсарем тепличного комбінату радгоспу ім.Фрунзе (с. Киїнка), в цей період була написана і видрукувана його перша поетична збірка «Зерно і любов» (1977 р., січень). Член Національної спілки письменників України (з 1978 р.). Автор поетичнх збірок: «Грай, сопілонько моя» (1980), «Заповіт мого роду» (1983), «Стремено» (1986), «Красный корень» (1987), «Маминих слів чорнобривці» (1991), та ін.

Аркадій Казка Казка Аркадій Васильович (1890–1929) – український поет, родом із Седнева. Засновниками родини Казки були запорозькі козаки. Батько – чоботар, але дуже любив спів і музику, керував церковним хором. В родині підростало семеро дітей – три сини і чотири доньки. Аркадій успадкував від батька музичні здібності, мав чудовий голос, схожий за тембром з голосом І. Козловського. Крім того, хлопець захоплювався живописом, літературою. «Будучи ще учнем реального училища, Аркадій Васильович разом з П.Г. Тичиною співали у хорі і жили в інтернаті при монастирі. Аркадій закінчив Чернігівське реальне училище, потім вступив до Київського комерційного

інституту, але не закінчив його. Тяжке матеріальне становище примусило його повернутися до Чернігова і працювати. Він став креслярем в Чернігівській земській управі, взявши на своє утримання трьох сестер і племінницю». (Зі спогадів дружини поета Ганни Павлівни). Саме в Чернігові Аркадій відчув себе українським поетом – не Сказкіним (як його записували діловоди), а нащадком козаків Казкою. Разом з Павлом Тичиною ходили на «суботи» до Михайла Коцюбинського. Революцію 1917 року зустрів захоплено, вірші того періоду були пронизані відповідними настроями, як, наприклад, «Встаньте ж вільнібогорівні». В 1918 р. Аркадій Васильович одружився з Ганною Павлівною Цитович, сестрою свого друга, поета Івана Цитовича. Незабаром подружжя виїхало до Києва, потім обоє вчителювали у сільських школах на Київщині. Після громадянської війни Аркадію Васильовичу було присвоєне звання «Заслужений учитель УРСР».

У 1925 р. поет з дружиною та двома малими синами переїхав до Одеси. Продовжував вчителювати, писав вірші, перекладав І.Буніна, В. Маяковського, західноєвропейських авторів. Але 10 вересня 1929 р. Аркадія Казку заарештували і відправили в одеську в’язницю. Він був впевнений, що це помилка, не знаходив за собою жодної провини, і чекав звільнення. Не витримавши знущань слідчих, 23 листопада 1929 року поет покінчив життя самогубством.Пройшло не одне десятиліття, перш ніж друзі змогли, з великими труднощами, опублікувати спочатку переклади творів І. Буніна, а потім збірку власних віршів Аркадія Казки «Васильки» – зразок високого поетичного мистецтва, що відображає настрої українського інтелігента, сина свого часу, який щиро оспівував революцію і водночас служив своєму

народові. Йому це не було пробачено. Громадськість України віддала належну шану поетові в рік його 120-річчя – у 2010 році у видавництві «Смолоскип» вийшла книга Олександра Шугая «Крапля сонця у морі блакиту (повість про Аркадія Казку)», зміст якої склали оповідь про життєвий шлях митця, його вибрані поезії, перек лади, статті. В жовтні 2011 року під час Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Седнівська осінь» в Седневі відкрито пам’ятник талановитому земляку Аркадію Васильовичу Казці.ЧИТАТИ ЩЕ...

Каллаш Володимир Володимирович (1866–1918) – народився в с. Якубівка, російський та український літературознавець, фольклорист і бібліограф. Автор праць «Н.В. Гоголь в воспоминаниях современников и переписке», «Нотатки про Пушкіна», «Палій і Мазепа в народній поезії», «На світанку нашого реалізму».

Микола Лелюк Лелюк Микола Іванович (19.12.1942 р.н.) – народився в с. Малинівка у селянській родині, з дитячих років пізнав тяготи хліборобської праці – вже після сьомого класу був помічником комбайнера, трактористом, пастухом. Після служби в армії залишився в Оренбурзькій області, працював на нафтових родовищах. Розлука з Україною закінчилась жаданою зустріччю у 1969 р. Душу переповнювала любов до рідної землі, до кожної її травинки, голосу пташки, плескоту води, до рідної мови. Микола Іванович вдихав усе це з повітрям, а ті емоції і думки, що постійно народжувались, лягали на папір віршованими рядками. Його вірші підкорюють читача щирістю і легкістю, життєвою правдивістю.

Хоч Микола Іванович і не став членом Спілки письменників, володіє словом досить професійно, і не лише українським. Від інтересу і поваги до інших мов народились його авторські переклади з російської, азербайджанської, аварсьої, балкарської, іспанської.

У 2007 році вийшла друком перша, але досить об’ємна збірка віршів Миколи Лелюка. ЧИТАТИ ЩЕ...

Лесун Федір Денисович – 73-річний колишній анисівський зоотехнік та його дружина Омеляна Федорівна влаштували у себе на квартирі бібліотеку, дозволивши користуватись книжками власного зібрання всім бажаючим (1963 р., 7 грудня).

Любчик Іван Іванович (1946–1973) – народився в с. Старий Білоус. Сухі анкетні дані небагато можуть розказати про поета, тому пропонуємо уривок нарису Станіслава Реп’яха «В зірницю закоханий»: «Іван любив усе нове. І не тільки любив. Він творив його, будував. Йшов туди, де було важко, йшов туди, де без нього не могли обійтися. По закінченню Чернігівської середньої школи № 4 вступив до Харківського авіаційного училища, одержав диплом з відзнакою і попросився на службу в Уссурійску тайгу. Нелегкі випробування випали на його долю. Але вони не розчарували юнака, а загартували його, зробили духовно сильним, мужнім. На жаль, за станом здоров’я Іван не міг більше залишатися в авіації і повернувся до рідного міста. Їздив по колгоспах і радгоспах, ремонтував техніку.

Якось він зайшов до редакції обласної газети «Комсомолець Чернігівщини», де я тоді працював. Поклав на стіл зошит з віршами. …вірші хвилювали. Одразу було видно, що Іван Любчик – людина надзвичайно чесна, яка глибоко і серйозно зневажає будь-яку фальш.

Поезія Івана Любчика несе в собі глибоку думку, мудрий роздум, іноді, здавалося б, прозову логіку, але все це зігріте вогнем полум’яного серця трударя. І хоч багато його віршів оспівують рідне Полісся, зачаровану Десну, поетові було притаманне розуміння планетарних проблем. Поет встиг сказати нам немало, але, на жаль, він не встиг сказати свого останнього слова. У віршах. У житті він його сказав – намагаючись врятувати державне майно, Іван Любчик трагічно загинув. Залишився цех, виплеканий його руками, залишився сад, який він садив разом із друзями по роботі, залишився новий завод, де він працював останнім часом, залишились книги віршів «Главная улица» і «Взлетная полоса». У всьому цьому залишився він сам, Іван Любчик – робітник і поет, завжди неспокійний і схвильований, добрий і чуйний, закоханий в рідну землю і вранішню зірницю».

Малий Микола Артемович (15.06.1934 р.н.) – на хуторі Василева Гута з’явився на світ справдешній лірик і романтик. У 1952 р. Микола Малий закінчив залізничне училище, потім Український інститут інженерів водного господарства. Більше 30 років працював у галузі торфовиробництва. Крім того, що керував підприємством «Чернігівторф», будівництвом Смолинського торфозаводу, встигав писати вірші. Тому що любив писати, душа просила. Микола Артемович – автор трьох поетичних збірок: «Зустрітись ніколи не пізно», «Під рідним небом», «Був і є». Мотиви його поезій – любов до матері, батьківської землі, людей минулого і сьогодення. Автору найбільше імпонують людяність, доброта, щедрість душі. Оспівує село і земляків. Полюбляє гумор, вдало використовує народні оповідки, анекдоти. На його вірші написано ряд пісень різними композиторами, здобула популярність пісня «Коса» на музику Миколи Збарацького.

Валентина Мастерова Мастєрова Валентина Миколаївна (1957 р.н.) – вона прийшла у світ з весною – 1 березня. Її рідне село Сивки Чернігівського району родина мусила залишити, як і всі односельці, через плани затоплення штучним морем. 1974 року Валентина Миколаївна закінчила Михайло-Коцюбинську середню школу. Спочатку навчалась у радіомеханічному училищі і працювала на радіоприладному заводі, на фабриці музичних інструментів у Чернігові. Але, відчуваючи потяг до літературної діяльності, вступила на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г. Шевченка, який закінчила з відзнакою.

Працювала у пресі – Менській районній газеті «Наше слово», молодіжному тижневику «Гарт», обласній газеті «Деснянська правда». До 2012 р. – редактор Чернігівської районної газети «Наш край». Всі ці видання збагатила цікавими, високопрофесійними матеріалами. Крім того пише вірші, новели, оповідання, романи. У 1991 р. стала пере-можцем міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», у 1997 р. – всеукраїнського конкурсу «У свічаді слова». Перша книга Валентини Мастєрової «Так плакало дерево» побачила світ у 1992 р., і вже наступного року авторка стала в ряди членів Національної Спілки письменників України. Член ради НСПУ. Згодом з’явилися книга оповідань «Крила», роман «Суча дочка», котрий визнано кращим за підсумками конкурсу 2004 р. «Краща книга року», а авторка удостоєна обласної літературної премії ім. М.М. Коцюбинського. Наступні романи «Смарагд», «Мавра» також тепло і з інтересом сприйняті читачами, у сільських бібліотеках користувачі інколи подовгу чекають черги, щоб прочитати книгу Мастєрової. Письменниця неодноразово ставала лауреатом літературних премій: «Гранослов», «Благовіст», Міжнародної премії імені Василя Стуса.ЧИТАТИ ЩЕ...

Морачевський Пилип Семенович (1806–1879) – український поет, письменник, драматург, перекладач тексту Євангелія українською мовою. Народився у селі Шестовиця Чернігівського повіту Чернігівської губернії у сім’ї збіднілих дворян, в день пам’яті святого Апостола Пилипа. У 1928 р. закінчив Харківський університет, учителював у Сумах, Луцьку, Кам’янці-Подільському, а у 1849–1859 рр. працював інспектором Ніжинського юридичного ліцею князя Безбородька. Вже тоді з-під його пера вийшли дві п’єси – «Сумская причудница» і «Чудаки. Несколько комических сцен», та чимало віршів.

«Ніжинський період для П. Морачевського був найбільш творчим. У вільний від роботи час він займався літературною та науковою роботою. Героїзму і мужності севастопольців у роки Кримської війни присвятив поему «До чумака, або Война ягло-хранцузо-турецька у 1853 і 54 роках», яка складається з п’яти книг. Патріотичні почуття П. Морачевського були помічені і відзначені, 26 серпня 1856 р. він отримав бронзову медаль на Андріївській стрічці в пам’ять війни 1853–1856 рр. (мав і інші нагороди – орден Святого Станіслава 2-го ступеня, відзнаку за 25 років бездоганної служби (Г.А.) Ніжинський період відзначався тим, що Морачевський почав писати свої твори українською мовою. У 1848 р. завершив романтичну поему «Чумаки, або Україна з 1768 року», над якою поет подовжував працювати і пізніше. У цей час П. Морачевський займався також укладанням «Словаря малороссийского язика по полтавскому наречию» (1853, не вид.). Під час праці в Ніжинському юридичному ліцеї П. Морачевський почав, і у вересні 1860 р. завершив переклад українською мовою Євангелія від Матфея і Іоанна, а також Євангелія від Луки в чернетці. Священне Писання українською мовою не тільки не дозволили друкувати, а й незабаром підготували сумнозвісний циркуляр про заборону українського слова взагалі. І лише на початку ХХ ст. у результаті клопотання визначних діячів культури І. Франка, І. Срезневського та професора Віталія Віталійовича Морачевського, який особисто звернувся до президента імператорської Академії наук великого князя К.К. Романова за допомогою, цар Микола ІІ дозволив друкувати Євангеліє українською мовою. За декілька тижнів 1911 р. було продано близько 200 тисяч екземплярів. У 1979 р. П.С. Морачевський помер. Він похований на цвинтарі у селі Шняківка Ніжинського повіту, залишившись в пам’яті народу першим перекладачем Святого Письма українською мовою і людиною, що думала в тих складних умовах про розвиток української мови, її визнання й функціонування в усіх галузях знань» (Г.Самійленко. Літературне життя Чернігівщини в ХІІ-ХХ столітті. – С. 82-87 ).Ніжинський дослідник Анатолій Щербина зазначає: «сподіватися Морачевському побачити свою працю надрукованою було марною справою. Але він не полишає праці, перекладаючи, окрім Євангелія, ще й «Діяння Апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир», укладає курс «Священної історії» для училищ і народних шкіл. Коли відчув, що доживає віку, всі свої твори надіслав до Академії наук на зберігання до ліпших часів. До певної міри символічно, що імператор Микола ІІ саме 25 лютого, в день народження Тараса Шевченка (за старим стилем) затвердив постанову Ради Комітету Міністрів про зняття заборони на друк українського Євангелія. До початку І-ї Світової війни були здійснені нові синодальні видання як із текстом слов’янським, так і без нього, в однім українськім перекладі. Так чи інакше, те, що на перекладі не було зазначено ім’я Пилипа Морачевського навряд можна визнати справедливим. Значно гірше обійшлася з пам’яттю П. Морачевського радянська влада. Мало того, що більшовики знищували церковні книги, вони в 30-х роках ХХ ст. розібрали і сам Введенський храм у с. Шняківка, зрівнявши з землею всі поховання церковного цвинтаря поруч, в т.ч. – й могилу Пилипа Семеновича Морачевського. Але підтвердилася правдивість слів, які були головним девізом ученого: «Все минеться, лише правда зостанеться».

У 2006 р. вийшла книга українського письменника Михайла Малюка «Непригріті славою. Літературні портрети», в якій досліджується, зокрема і доля та творчість П.С. Морачевського. У 2007 році в с. Шестовиця відкрито меморіальну дошку славетному земляку. Вчитель місцевої школи Ольга Сірик разом з учнями досліджують творчу та наукову спадщину відомого земляка.

Нагорна Віра Іванівна (1952 р.н.) – самодіяльна поетеса і композитор з Івавнівки. Чимало чудових пісень, що відрізняються тонким ліризмом, створила Віра Іванівна у співпраці з композитором Анатолієм Сухоносом. В дитинстві не мала можливості навчатись у музичній школі, але мелодіям до того байдуже, вони народжуються в душі. Мелодії створює, хоч записати їх не може, оскільки не має музичної освіти. За фахом вона технолог хлібопекарського виробництва, а за покликанням і талантом – поетеса, багатогранна творча особистість, солістка Іванівського народного хору «Полісся». Вже побачили світ збірки пісень і віршів іванівської поетеси – «Мелодія прощання» (2006), у 2008 р. – «Ви не повірите мені», «Бігли коні під мостами...».

// Літопис доль та днів минулих,2013. – С.441.

Сайт Віри Нагорної

Пилипенко Борис Кузьмич (1882–1937) – один із провідних етнографів Чернігівщини, народився і до дев’яти років жив з матір’ю в Андріївці. Тут навчався в місцевій школі, почав малювати і виявляв великий інтерес до народного мистецтва – пісень, казок, легенд, вишивки, гончарства. Перебравшись у 1901 р. в Чернігів до батька, успішно закінчив Чернігівську гімназію, а в 1918 р. отримав юридичну освіту при юридичній комісії Київського університету. Після навчання повернувся до Чернігова, став членом Чернігівського товариства художників, перед цим опанувавши академічний живопис в майстерні відомого художника Рашевського. У 1920 р. прийняв пропозицію стати інструктором Чернігівського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини. У цьому статусі він виїздив на периферію, обстежував археологічні та історичні пам’ятки, майстерно виконував їх копії, привозив експонати для Чернігівських музеїв. У 1922 р. Б.К. Пилипенка було призначено завідуючим Чернігівським етнографічним музеєм, у створенні якого він також брав активну участь. А з 1926 р. він завідував етнографічним відділом Чернігівського державного музею, що утворився після злиття кількох невеликих музеїв міста. Окрім музейної роботи, Борис Кузьмич вів широку пошукову та науково-дослідну роботу в стародавніх містах і селах області, комплексно дослідив і наше село Киїнку, кам’яницю Лизогуба в Седневі. В орбіті наукових інтересів ученого знаходились дерев’яне зодчество, шиття, писанки, кустарні промисли, печери, городища, ярмарки і т.д. Він став відомим вченим в галузі народознавства і етнографії, одночасно вів велику викладацьку, просвітницьку діяльність. Потім з таким же ентузіазмом і задоволенням працював у Харкові – завідував відділом побуту й ідеології Всеукраїнського соціального музею імені Артема, в науковому товаристві, був головою президії Харківської філії Асоціації художників України, науковим співробітником кафедри історії української культури імені Д.І. Багалія (після закінчення аспірантури при кафедрі). З весни 1929 р. Б.К. Пилипенко став співробітником Всеукраїнського історичного музею імені Т.Г. Шевченка в Києві. Значних результатів досягла експедиція по дослідженню промисловості Правобережного Полісся на початку 30-х років, в якій Б.К. Пилипенко брав участь, як учений секретар. Радянська влада витлумачила науковий інтерес і глибокі дослідження Б.К. Пилипенка по-своєму – звинуватила в антирадянській діяльності і підготовці збройного повстання проти радянського ладу. Його арештовували двічі. У 1934 році, за недостатністю доказів відпустили. Через рік знову арешт. Перший вирок – 7 років виправно-трудових таборів, але в 1937 р. за тими ж звинуваченнями вченого-дослідника Б.К. Пилипенка засудили до розстрілу. (Репресоване краєзнавство.-1991.- С.238-244).

Рамуль Людмила – районна газета «Придеснянський колгоспник» друкує вірші седнівської учениці «Чудово» (1961 р., 25 лютого); «Останній дзвоник» та «Щаслива путь» (1 та 17 червня); «Зимой в лесу» (1962 р., 24 лютого); «Голуби» (25 серпня); «Разлив утром» (29 вересня); «Кубо, з тобою друзі!» (26 жовтня); «Жива легенда» (1964 р., 11 січня); «Море» (1964 р., 25 липня).

Сапон Володимир Миколайович (20.06.1951 р.н.) – напродився в с. Рудка. Заслужений журналіст України, краєзнавець і поет. Член літературної спілки «Чернігів», з 2004 р. член Національної спілки письменників України. Перші вірші написав і опублікував ще навчаючись у восьмому класі. Закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту ім. М.В. Гоголя. Працював у багатотиражці «Будівельник» та обласних газетах «Гарт», «Деснянська правда». Вірші Володимира Сапона публікувалися в літературних журналах «Дніпро», «Прапор», «Ранок», альманах «Поезія», «Вітрила», у збірках «Зірка на пілотці» (1985) та «Замкова гора» (2001), перекладалися іноземними мовами. У 1994 р. вийшла книжка «Над битим шляхом століть», де автор вперше узагальнив відомості про історичне минуле Чернігівського району. Видав збірку віршів для дітей «Лісова аптека». Пише історичні оповідання та краєзнавчі нариси, які вийшли окремими книгами: «Мандрівка по вертикалі», «Призабуті стежки сіверянської Кліо» (2003), «Чернігів древній і сучасний» (2003), «Седнів» (2004), «Таємниці назв наших міст і сіл». Лауреат премій імені Олекси Десняка, Василя Блакитного та Михайла Коцюбинського (2004). Співпрацює, як член редколегії, в журналах «Літературний Чернігів» та «Десна» (Брянськ).

Володимир Миколайович Сапон: біобібліограф. покажч. / передм. В. Кражан, М. Лелюк ; уклад. : Н. В. Романчук, В. М. Сапон ; ред. І. Я. Каганова ; відп. за вип. І. М. Аліференко. – Чернігів, 2013. – 60 с. – (Чернігів. ОУНБ ім. В. Г. Короленка).

Сербіна Марія Іванівна (1931–2009) – проста селянка з Левковичів, з чотирикласною освітою, зате надзвичайно чутливою душею, закохана в життя, у природу, у рідне село. Тонко відчувала музику, мала гарний голос і співала у складі сільського самодіяльного колективу. Свої вірші присвячувала і дарувала односельцям, яких розуміла, з якими ділила нелегку трудівничу долю. Відрізнялась хіба умінням пильніше розгледіти красу навколо, гостріше відчути добро і зло, а своїми думками і настроями поділитися через віршовані рядки. В одному з віршів самодіяльна поетеса бажає нащадкам:

«Щоб ви у незгодах – стійкими,

А у радощах – щедрі були.

Щоб достойно, щасливо і легко

Довгу путь на цім світі пройшли».

Земляки допомогли Марії Іванівні видати збірочку поезій «Лебедина пісня», написаних в період від 1993 по 2008 роки. «Де кожен душею великий поет» – ці слова із пісні про земляків чернігівського поета і виконавця Анатолія Кобзаря безпосередньо стосуються Марії Іванівни Сербіної.

// Літопис доль та днів минулих,2013. – С.480-481.

Сисоєва Анна – 9-класниця Улянівської школи стала переможницею районного конкурсу творів, присвячених Т.Г. Шевченку (2001 р., квітень).

Стеченко А.Ф. – народився в с. Козероги, автор книжки «Изготовление плетеных изделий» (К., 1991).

Олена Печорна Печорна (Сердюк) Олена Вікторівна (1982 р.н.) – письменниця із Михайло-Коцюбинського, наймолодша зірка на літературному небосхилі району. Закінчила Ніжинський педагогічний університет імені М.В. Гоголя. Нині працює в Чернігівській районній бібліотеці. Перший свій роман Олена Печорна назвала «Обвисле небо», хоча у світ він вийшов з назвою «Грішниця». Та головне, що твір одразу дістав визнання видавців, письменників і відзначений Міжнародною літературною україно-німецькою премією імені Олеся Гончара. Недовго чекала письменниця і свого читача, романом зачитуються різні покоління людей, герої твору їм близькі і зрозумілі, їхні долі викликають співчуття до сліз. Книга не залежується ні в магазинах, нів бібліотеках. У 2012 році авторка цього твору удостоєна літературної премії імені М. Коцюбинського, лауреат обласного конкурсу «Жінка року–2012». 2013 року вийшов другий роман письменниці «Кола на воді».ЧИТАТИ ЩЕ,,,

Шишацький-Ілліч Олександр Васильович (1828–1859)– поет і етнограф, автор фольклорно-етнографічної праці «Містечко Олишівка». Очевидно, цей український дослідник, редактор «Черниговских губернских ведомостей» (1854–1859) немало помандрував населеними пунктами нашого краю і для свого «Збірника малоросійських прислів’їв та приказок» (1857) знайшов благодатний матеріал. Також написав дві збірки віршів «Українська квітка». Уродженець с. Красилівка нині Козелецького району, закінчив Чернігівську духовну семінарію.

Із книги «Літопис доль та днів минулих», 2013.- С.449-461.


Кiлькiсть переглядiв: 322

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.