НЕ ОБМІЛІЄ ПАМʼЯТІ РІКА

Спогади

солдацької вдови

Качної Олександри Олександрівни

Качна Олександра Народилася я 15 жовтня 1919 року в с. Петрушин. Я була старшою із чотирьох дітей. Потім народилися: Проня 1922 році, Іван 1925 році і найменша Маша 1929 року. У дитинстві жилося мені добре, а от як із дитинства вийшла так усяке прийшлося пережити і голод, і війну, і всілякі труднощі.

Мої батьки Ющенко Олександр Максимович і Пелагея Ісаківна

Наша сім’я жила добре. Хазяйство тримали: кінь був, корова, птиця. Постройки були. Батько працював на своїй землі. А коли почали створювати колгоспи батько одразу до нього не вступив. Багато людей не хотіло іти до колгоспу, не просто не хотіли, а не знали що воно таке, не мали уявлення. Люди мали свій скот, обробляли свою землю і ось тобі ні землі, ні скоту, нема нічого. А хто пішов перший то тепер його правда була. Було таке що оббирали людей: і скот забирали, і землю, і таке-сяке людське майно (подушку чи рядно). У нас також забрали коня і землю. Але я не вважаю що нас розкуркулили. Було іти в колгосп. У нас в селі жила сім’я Клановців батько, мати і два сини. Люди працювали: мали землю, дві корови, пару коней, щоб було чим орати, великий двір і сад, добрий будинок. У одного з перших колгоспників Шихуцького Дмитра була погана хата, валилася, тож порішили розкуркулити Клановца і виселити його на Урал, а його хату віддати Шихуцькому. Ніхто з них більше до села і не повернувся.

1933 був важкий рік. Люди мерли з голоду. Хто тримав корівку ще було сяк-так, легше було. Вже після голоду батько пішов в колгосп. Землю забрали і ми уже ходили на «общую» роботу і трудодні заробляли. Спочатку було важко, а потім стали зерно получать, картошку ділили по нормах, копали хто скільки заробив.

Молодь ходила до клубу там я і зустріла свого майбутнього чоловіка Михаля. Мені і йому було по 18 років ми з ним однолітки. Він працював трактористом.

Коли почалася війна німець наступав дуже швидко. Колгоспне майно почали евакуювати (техніку, скот). Чоловіки трактористи зі своєю технікою виїхали на Схід, серед них і мій чоловік. Потрапили в полон два чи три місяці пробули в полоні. Михаль розповідав: «Прожили місяць ніхто нас не чіпає, нікуди не ганяють. І на другий місяць так само. Ми роздивилися та розібралися, як можна втекти. От ми і повтікали. Ніхто нас не доганяв, не переймав». Поприходили вони в село всі живі. Полонених через наше село ішло багато і німці трактористів не покарали.

Наші, як відступали, ішли бідненькі такі нещасні, як згадую то і тепер плакать хочеться, який босий, у якого одна нога взута, а інша гола.

Німці прийшли у Петрушин із Звенічева. Ми в той день седіли зі свекрухою і ще однією бабою коло хати. Аж підходять троє. Говорять по-своєму і показують: начистіть і наваріть нам картошки. Ми полякалися. Начистили і наварили чугун картоплі взяли миску капусти і однесли їм у Лукашов рівчак, там вони стояли. Прийшли додому і трясемося. Назавтра ті самі троє німців принесли нам чугун і миску. Одного разу, коли Маші було років два чи три, до нас у хату зайшло два німці. Перший старший із кокардами побачив доньку взяв її на руки і нумо по хаті носити. Носить, до себе притуляє, приказує: «Матка, гут! Матка, гут! Кіндер, Кіндер!» і показує, що у нього в Німеччині залишилось троє дітей. Потім дістав грудку цукру, поклав на столі, і знову показує, що залишив дитині.

Ну, да шкоди великої німці у селі не наробили. Трохи «посйорбали» на Гуркачовщині. Ходили по хатах: «Матка, яйкі!», «Матка, Млеко!». Ну так здорово не ображали. Ну, а в Терехівці людей зігнали і спалили.

Горя більше принесли поліцаї. Мого свекра поліцаї призначили комуністом і як тільки звечоріє іде поліцай, одчиняє хату: «Ну, як тут ваш партизан? Вдома?» Ми кажемо: «Да нема у нас ніяких партизанів». І так щовечора. А в мого дядька халявинського син був, мій двоюрідний брат, він був старостою у Халявині. Одного разу по своїх справах він приїхав у Петрушин і прийшов до мене: «Ну, як ви тут?» Я й кажу: «Поліцаї життя не дають, кожного вечора ходять перевіряють партизанів. Нема нам спокою». «Так більше не будуть». Більше і не приходили.

Так при німцях забрали мого свекра у в’язницю і не його одного. Вважали комуністами. І Михаля мого забрали, батько комуніст так і ти. Я піду провідувати, передачу віднесу. Місяць у в’язниці був. Я піду на побачення, передачу віднесу (раз в тиждень пускали). Він і розказує: «Батька водили на допит, а мене не допитували.» Через місяць випустили.

Михайла і мене забирали до Німеччини на роботи. Повезли нас в старостат в Чернігові. Діти лишилися зі свекрухою. В старостаті сиділо троє: поважний німець, перекладач, а поряд з ним чоловік з нашого села Кирієнко Василь Митрофанович, тож він за нас і заступився. Сказав, що у нас троє дітей, свекруха вже стара. Німець подумав і відпустив нас додому.

Невдовзі село звільнили з-під окупації. Михаль працював головою колгоспу. В 1944 році, в останню чергу, був мобілізований на фронт. Невдовзі від нього прийшов один лист. Він писав: « Я ранен в ладошку. Осколком шию обожгло, но из строя я не выбыл.» В лист було вкладено маленьке фото, як от на паспорт. Вже після війни коли копали торф, там був один фотограф. Я його і попросила, щоб він мені збільшив фото.

Качний Михайло Иванович

У моєї доньки Наташі той портрет і зберігся. А маленьке фото не знаю де і ділося, можливо згубилося під час переїзду до нової хати разом з листом. Другою звістку з фронту я отримала похоронку, що ваш чоловік Качний Михайло Іванович загинув 5 лютого 1945 року у Східній Пруссії.

З повідомлення про безповоротні втрати від 08.03.1945 року

Після війни я працювала звичайною колгоспницею у полі і сторожувала, доглядала телят і свиней, доїла корів. Всяку роботу робила. Жила зі свекрухою. Свекор був на війні, згодом прийшов і жив з нами. Марфа Будашова – сестра мого чоловіка, була ще дівкою і жила з нами, а потім вийшла заміж і відійшла.

Післявоєнні роки

А я залишилась жити зі свекрухою. Вона допомагала доглядати дітей і померла коли діти вже виросли. Маша вийшла заміж за Миколу Хопана, Василь виїхав до Чернігова працювати, одружився і залишився там жити.

З молодшою дочкою Наташею

Наташа після хвороби втратила слух навчалася спочатку в Сосниці, а потім в Західній Україні в спеціалізованій школі. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка. Народилися онуки. І зараз доживаю віку зі своїм онуком Валентином.

9 травня 1985 року

Квітень 2010 року

ЗАПИСАЛИ : Дубчак Оксана Анатоліївна – учитель історії Петрушинської ЗОШ

Логвиненко Надія Андріївна – зав. Петрушинскою сільською бібліотекою

15 жовтня 2014 року солдатській вдові

Качній Олександрі Олександрівні

виповнилося 95 років.

Минають роки, відлітають у вічність. Майже 70 років минуло з часу визволення нашої країни від німецько-фашистських окупантів.

Солдатські вдови…Паморозь лягла на ваші скроні, роки поорали зморшками обличчя, але серця залишилися молодими і свято бережуть памʼять про останні хвилини перед розлукою. Ви свято бережите листи-трикутники з фронту й похоронки. Вони, як рани, які не гояться десятиліттями.

Качна Олександра Олександрівна народилася 15 жовтня 1919 року в селі Петрушин Чернігівського повіту. Прожила на цій землі 95 років, пройшла крізь роки голоду, війни, не дочекалася з війни чоловіка, сама вивела в люди дітей, пережила за своє життя багато всіляких труднощів. Сьогодні 15 жовтня 2014 року працівники культури: завідуюча сільським клубом Приходько Н.В., бібліотекар Логвиненко Н.А.,активна учасниця художньої самодіяльності Лазарева Євдокія Ф. завітали з поздоровленнями до ювілярки.

Мешкає нині вдова в свого онука Валентина, ще допомагає по господарству поратися. Побачивши, що до неї прийшли гості дуже зраділа, запросила до будинку.

І полилась тиха розмова…Живе з онуком Валентином, його дружиною Тетяною та дочкою Наташею. Правнучка, вже навчається в Чернігові, тож вдома буває тільки на вихідні. Дочки Наташа і Маша теж мешкають в Петрушині, та відвідують її не часто, бо вже й самі здоровʼям слабують. Живеться їй добре, всі добре до неї ставляться, та й вона ж іще не байдикує, старається ще чим може допомагати по господарству. От тільки вже здоровʼя підводить. Підводить зір, а дуже ж любить читати книжки, досі є активною читачкою сільської бібліотеки. Дуже вже зраділа, що і я до неї завітала. Ділиться враженнями про прочитані книжки, і тільки головою хитає – чого тільки не прочитаєш в сучасних книжках, але про голод і війну читати не хоче. Книжки їй з бібліотеки приносить Таня, а вона сідає біля вікна, одіває аж двоє окулярів, і читає… А нещодавно перечитала і книжку і нашого земляка В.Дрозда. Самого Володю не памʼятає, тільки знає, що такий був. А от батька його трохи знала: рано овдовів, працьовитий був, золоті руки мав – робив вози, діжки та всілякий інший господарчий інвентар. Працював у сільській крамниці, завжди був чесний, покупців ніколи не обманював.

Згадує вдова як завжди любила співати, танцювати. І досі має гарний голос, ще й пісню заспівала з Євдокією Федосівною, та ще й пританцьовує, а скільки вже приспівок різних знає, то й не злічити.

І хоч як не хотілося торкатися неприємних, болючих тем, та все ж без цього не обійшлося. Як тільки згадали про війну, заблищали від сліз очі в жінки. Михайле, Михайле…І досі від болю і туги стискається серце за чоловіком. А скільки ж молодих чоловіків, міцних, як дубів з нашого села забрала війна…Вдова навіть і гадки не мала, що колись їй доведеться спостерігати ті події, які зараз відбуваються в країні. І кожного дня просить Господа, щоб це пекло нарешті закінчилося, щоб не нищили молоде покоління, як це зробили тоді, 70 років тому.

На знімку: зліва-онука Таня, вдова Качна О.О.,Лазарева Є.Ф.,Приходько Н.В.

На закінчення залишається побажати цій мужній жінці – міцного здоровʼя, злагоди, миру. Щоб і надалі їй жилося добре в цій гарній сімʼї.

Записала бібліотекар Логвиненко Н.А.

15 жовтня 2014 року.


Спогади

солдатської вдови

Лобас Марії Григорівни

Народилася 15 липня 1920 року в селі Петрушин, Чернігівського повіту в незаможній сімʼї. Після неї народилося ще двоє дітей: сестра Ліда (1922), та брат Микола (1926). На даний час вже всі померли, родичів нікого не лишилось, тільки її одну покинули на цьому світі саму мучитися – зі сльозами каже старенька. Нещодавно вона відсвяткувала свої – 94 р.Лобас Марія ГригорівнаЛобас Марія Григорівна

Незважаючи на те, що сімʼя жила бідно, своє дитинство Марія Григорівна згадує з посмішкою на обличчі, каже, що в батьків їй Батьки Марії ЛобасБатьки Марії Григорівни Ольга та Григорій жилося добре, їсти було що, батьки її любили. І тільки за часів голодомору їм так як і іншим жилося важко: ходили збирати гнилу картоплю, вимочували її в воді, терли та пекли оладки, батьку на роботі давали трохи муки, збирали горіхи та отак і вижили.

Коли вже підросла почала ходити гуляти, дуже любила співати і танцювати, і вже дуже запала вона в душу сільському парубку Василю (1913р). А юній Марійці подобався інший хлопець Петро з сусідніх Стасів, та Василь так полюбив дівчину, що нізащо не хотів поступатись іншому. І врешті решт Василь засилає сватів, і прямо на могоричі їх розписують. Марійці на той час не виповнилося ще й 18-ти.

Жили з чоловіком у свекрухи, народили двох дітей – син Михайло (1939) та дочка Ліда (1941).

Прийшла війна. Спочатку фінська, потім Велика Вітчизняна. Чоловік відвоювавши на фінській тільки – но повернувся додому, а тут вже треба йти на іншу війну. З цієї війни вже не повернувся… Чорною хмарою прийшла звістка про смерть: Лобас Василь Євдокимович, 1913р., рядовий. Службу проходив в

111сп 55сд. Загинув 11.11.1943р. Похований в с. Малинівка, Лоєвський р-н, Гомельська обл., Білорусь.

Звістка про смерть чоловіка дуже вже підкосила молоду жінку, плакала, сумувала, часом не знала що робила. То по воду з корзиною ходила, то в горщики замість води зерно насипала. Свекрусі жаль було невістку, тому відправила її на деякий час пожити у батьків.

Коли в село прийшли німці, згадує Марія Григорівна, штаб їхній розміщувався в церкві. При обстрілах ховалися в окопах, давали німцям продукти, а так великого зла не робили. Хоча,на разі згадала, як покійна мамина сестра тримала на руках маленького Михайлика і при обстрілі осколком хлопчика було поранено в руку. Не знаючи що робить жінка з переляку побігла в церкву, в німецький штаб. І німецький лікар вилікував хлопчика, кожен день приходив робив перевʼязки. Жінка й досі йому вдячна.

Лобас НінаДочка Ніна Михайло Лобас Син Михайло

Не легко прийшлося вдові в після воєнний час. В свекрухи залишатися далі було не гоже, там жив ще рідний брат Василя, тому вирішили купити окремо хату, в якій і досі вона живе. За будинок заплатили дорого, свекруха віддала корову, свиню, половину хліва, та й ще залишилися в боргах. Тоді Марія зібрала чоловікові речі, продала і повністю розплатилась за будинок. Жила дуже бідно, ходила в колгосп на роботу. Задумалась на хвилину і розповідає: син жив у батьків, а дочка зі мною. Іду на роботу, замкну її в хаті, приходжу а вона плаче маленька, дуже вже боялась мишей. Отаке життя я прожила, завершує вдова.

Нещодавно Марію Григорівну відвідали працівники культури села: завідуюча клубом – Приходько Наталія, бібліотекар Логвиненко Надія, сусідка Лазарева Євдокія. Привітали з днем народження. Вдова вже слабує, скаржиться що підводить здоровʼя, але гостей зустрічає радо, дякує що прийшли. Живе Марія Григорівна в старенькій хатині, в якій всього одна кімната. Але ця маленька хатина вся потопає в квітах: яких квітів тут тільки немає – і жоржини, і лілії, і гладіолуси, і навіть цвітуть троянди. А кімната завжди прибрана гарними рушниками і портретами рідних. В свій час Марія дуже любила вишивати рушники, а найбільше їй подобалося вишивати скатертини. Цю любов до вишивки передала дочці Ніні, яка зараз доглядає маму. Бабуся має трьох онуків, троє правнуків, а вже праправнуків і не памʼятає скільки. Має світлий розум, знаходиться в курсі останніх подій в країні і кожен день просить Господа, щоб в країні настав мир, щоб сяяло мирне небо над головою.

Лобас Марія ГригорівнаДрозд Г., Логвиненко Н.А., Лазарева Є.Ф., Лобас М.Г.

Записано зі слів вдови Лобас Марії Григорівни.

Записала Логвиненко Н.А. – завідуюча Петрушинської сільської бібліотеки

14 липня 2014 року.


Іван Григорович Атрощенко

103-й день народження учаснику бойових дій Великої Вітчизняної війни Івана Григоровича Атрощенка.

До війська Іван Григорович був призваний по мобілізації 29 червня 1941 року в 33-й окремий винищувальний протитанковий батальйон. В серпні 1941 був поранений під Биковим, потрапив до військового госпіталю в Білорусії. Іван Григорович згадує: «Повезли машинами на Харків. Доїхали ми до мосту під Полтавою, а той міст розбомбили німці. Поранених розподілили по хатах переночувати, а вранці вже німці по виганяли всіх з хат і погнали на Оржицю, Кременчуг. Позаганяли нас у вагони і повезли на Вінницю. Там назганяли багато людей, тримали нас просто неба, знущалися, кіньми топтали задля розваги. Потім відібрали чоловік сто, дали хліба буханку на п’ятьох і погнали нас… По дорозі трапилось капустяне поле. Голодні ми були, з'їли все, поле голим та чорним осталось. Далі гнали нас на Польщу, ремонтувати залізничні колії. Одного разу загнали нас у костьол, були там і мої земляки з Брусилова, Киселівки. Німці кинуть було коня битого, кажуть, роздєлаєте, ото вам і їда. Полонений з Києва був, Гришею звали, став команду на втечу організовувати. Вп'ятьох тікали, але лише удвох ми утекли. Позаду чули постріли – трьох, мабуть, убили. Ночували в снігу, де приходилось. Чоботи були без підошов, лише в онучах. Дійшли до Сорокашич, далі – до Києва. Дорогою жінки сказали, щоб ішли по одному, бо як двох знайдуть німці, то як партизан розстріляють. Розпрощалися ми з Гришею і пішов я попід Дніпром. В Козерогах переночував я у одного діда, німців там уже не було. Показав дід дорого, сказав, щоб ішов до потоплених двох пароплавів. Було це вже перед Хрещенням. Холод, в хату ніхто не пускає. Ліг на якусь лавку, все, думаю, помру, бо сил немає. Вийшла баба, подивилась, пожаліла мене, забрала у хату. Мене всього трусило, так господарі нагріли води і обтирали теплим. Всю одежу зняли, переодягли. Це було у селі Тарасовичі. Там я переночував. Угостили мене кров'янкою і салом, в дорогу дали, провели. Кілометрів десять я йшов, а чоботи в мене примерзли до ніг. На краю села стрілися баба з дідом, пустили переночувати, відігріли, а дід вніс до хати телячу шкуру і підшив мої чоботи. Спасибі добрим людям, що не дали вмерти. Сорок три дні йшов додому. Прийшов – жінка Оксана не впізнала. Майор КГБ Голубец був у Брусилові, в школі штаб був – відвели, записали і до 1943 року був у селі. А як визволяли Чернігів, направили мене і воєнкомат, там набирали у Ніжин бригаду на станцію. Возили техніку, протитанкові снаряди на передову вночі. В Новоград-Волинському дізнався, що війна закінчилася. Зрадів, бо нас ще в Японію на той час хотіли відправити. Прийшов наказ їхати в Ніжин. Звідти додому вже пішки добиралися, через Куликівку, Муравейки, Красне. До Брусилова добрався, а там брусиловці сіно везли, не вгадали мене… Так і дійшов з війни додому.»

Вітали діда Івана всією сім'єю, а односелець Сергій Білоус ще й «Інтер» запросив та редакцію газети «Наш край».

В арсеналі нагород Івана Григоровича – ордени «За мужність», «Великої Вітчизняної війни», медалі Жукова, «Захисник Вітчизни», численні ювілейні медалі.

С.Капран, завідуюча Брусилівської бібліотеки.

Іван Григорович Атрощенко

Кiлькiсть переглядiв: 214

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.