НОВА КНИГА МИКОЛИ БУДЛЯНСЬКОГО "ВІЛЬХОВА ГІЛКА"

30 січня 2015 року у великій залі Чернігівської РДА на районній краєзнавчій конференції відбулась презентація художньо-документальної видання Миколи Георгійовича Будлянського “Вільхова гілка” про селище Олишівку.

Звідки пішов народ олишівський

Історія Батьківщини, історія рідного краю, села... Ці поняття є нерозривними, так як не можна відділити людину від її життя, від батьківської хати, де минуло її дитинство. Це все те, що складає велике і величне, те що зветься українським народом і Україною.

Кожен з нас, хто живе на цій землі, - любить її, як своїх батьків. Наша рідна Олишівка - це наша столиця, це колиска наших сердець. Тут ми народилися, тут, у теплій батьківській хаті, на рідній вулиці, промайнуло наше дитинство. Тут ми ходили до школи, тут батьки прилучали нас до роботи. Саме тут ми переживали наші перші радощі й розчарування. Тут ми зустріли незабутнє перше кохання. Згодом, ставши дорослими, більшість з нас залишили в рідному селі своїх батьків та друзів.

У наш час, коли загострились глобальні проблеми людства, а нове, прийдешнє тисячоліття ставить нам питання, незнані раніше; коли Україна переживає політичну трансформацію та новітню гібридну війну, - в цей час необхідна нова стратегія розвитку українського суспільства й становлення свідомості громадянина. Особливого значення набувають новітні підходи до виховання молоді, за яких формується власна й усвідомлена потреба у знаннях, розвивається особистість та патріотизм.

Тому, першочергова роль належить питанню становлення: національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу. Сьогодні, як ніколи раніше, ми повинні забезпечити справжній культ духовності, правдивої власної історії, знань, національної освіченості та моралі.

І саме повернення до історії своєї малої батьківщини, села, краю - вже давно на часі. Бо тільки через неї ми зможемо пізнати себе, своє коріння й витоки, через неї, ми зможемо живити душі і серце з невичерпних джерел народної мудрості. її джерела допомогли нашим дідам вистояти в боротьбі за своє визволення, зберегти національну самобутність і духовну культуру.

Але на жаль, час не оминає ані людей, які творили цю історію, ані її саму, стираючи в нашій пам'яті події та факти однаково руйнуючи творіння рук людських.

Все ж таки, всупереч законам суспільного руху, історія залишає нам можливість прочитати невідомі сторінки цієї величної книги буття українського народу. Так, іноді опрацьовуючи їх, знаходиш для себе раніше невідоме про свою Олишівка і своїх земляків.

Всього цього можна досягти тільки шануючи свій рідний край, поважаючи його людей, а отже - роботою з краєзнавчого пошуку.

Так, перед вами, шановний читачу, одна з численних книг Миколи Будлянського. Автор для її написання використав значний пласт літератури, головним чином це архівні, документальні та художні матеріали, спогади. У ній також містяться матеріали - топо- та гідронімії, державних та громадських установ, легенди. Відкриваючи книгу, повсюди відчувається людина, її діяння і трепетне ставлення автора до описаних ним доль людей, подій минулого та сьогодення, відчутний духовний місток між колишніми і прийдешніми поколіннями.

На мою думку автор робить дуже вагому й необхідну справу. Бо відродження України, її становлення, неможливе без усвідомлення історичної пам’яті та духовної спадщини народу.

Представлене видання як раз і має на меті сприяти вихованню національної свідомості українського народу, особливо молоді, через вивчення історії і культури рідного краю, формування знань про історію малої батьківщини, її традицій та звичаїв. Переконаний що це допоможе відродженню патріотизму, національної свідомості, моральних якостей та почуття особистої відповідальності за долю нашої країни через можливість краще пізнати свій рідний край.

Олександр Мисюра к.і.н., доцент кафедри українознавства, політології і соціології

ХУТОРИ НАД СМОЛЯНКОЮ

(уривок)

Старий Учкур, сьорбнувши узвару із сушених лісових груш і перехрестившись, встав із-за столу. За ним підвелися сини Мартин і Ромась.

В потемнілому від часу дерев'яному полумиску, що нагадував складені долоні Марусі Учкурихи, господині цієї оселі, залишилося ложок зо дві каші із товчених зерен ячменю.

Учкуриха не стала прибирати зі столу, а прочинила хатні двері й гукнула у темінь вечора:

- Морозе-морозенку, іди кутю їсти!

Мороз не змусив себе довго чекати - вкотився сизим клубком у простору світлицю, що водночас служила і вітальнею, і спочивальнею всій родині.

Учкурі жили небагато. Ще не надбали великих статків звідколи поселилися на Смолянці. Найзаможнішим на їхньому березі був Ладин хутор, а на протилежному, під самісіньким лісом, Лебедів.

У Лебедів хата стояла на узгірку і, може, від того здавалася вищою за інші. Була вона з коморою і сіньми. Сіни, як і в усіх хуторян, плетені з лози, обмазані товстим шаром глини.

Чого-чого, а глини в довколишніх місцях вистачає. Щоправда, вона не в'язка, а глейкувата, і якщо не додаси каров'яку, висихає і відвалюється від стін. Забаряться господарі на полі чи на полюванні на дикого звіра, недогледять свого житла, холодні осінні вітри дошкулятимуть не лише худобі, яку хуторяни тримали в сінях, а й господарям. А взимку крізь щілини намітатиме снігу, мороз вистуджуватиме тепло.

Зими на Поліссі стояли люті, морози спадали наприкінці березолю, а то й трималися до середини квітня.