"Седнів мене заколисав":

Аркадій Казка про свою батьківщинуКраєвиди Седнева

Краєзнавчо-просвітницька година

– Ви чули про поета Аркадія Казку

– Щось… десь… колись… Але хто такий і що написав, не знаю…

– Тоді давайте знайомитися…

Наш земляк, талановитий український поет Аркадій Казка, останнім часом не обділений увагою дослідників. С.Крижанівський, В.Шкварчук, О.Єрмоленко оприлюднили нові відомості про його життя та творчість. Біографію А.Казки також висвітлив у своїй передмові до збірника його творів С.Тельнюк.

Аркадій Казка Аркадій Васильович Казка народився 11 вересня (за старим стилем) 1890 року у містечку Седнів у багатодітній (три сини і чотири доньки) родині шевця. Його батько – Василь Кіндратович – походив з козацького роду, мати звали Єфросинією Андріївною. Хрестив новонародженого священик місцевої Воскресенської церкви Стефан Дмитрович Григорович. У 90-х рр. XIX ст. у Седневі жило ще декілька Казок. Очевидно, у брата вищезгаданого – Павла Кіндратовича та його дружини Тетяни Юхимівни – у грудні 1890 р. народилися близнята – Данило та Гнат. Родина майбутнього поета підтримувала зв'язки із сім'єю "побілетного солдата" Леонтія Трохимовича Казки. Коли його дружина Хіонія Матвіївна у червні 1891 р. народила сина Івана, то Василь Кіндратович з Єфросинією Андріївною стали хрещеними батьком і матір'ю хлопчика. У листопаді 1892 р. вони ж виконали цей обряд і при хрещенні наступного сина цього подружжя – Григорія.

Жила у містечку й родина козака Іллі Трохимовича Казки та його дружини Гликерії Савівни. Отже, Аркадій зростав в оточенні не тільки рідних, але й двоюрідних, можливо, троюрідних братів і сестер. Значний вплив на формування його особистості справили батьки. "Василь Казка просто-таки кохався на співі, керував церковним хором", передавши свої здібності сину.

До матері поет зберіг ніжні почуття синівської любові, що знайшло своє відображення і в його поезії. У вірші "Лист", надрукованому у журналі "Нова громада" (1927. – № 22) він з гіркотою писав, очевидно, маючи на увазі й свою маму:
Мать шістдесять років й похилений тин,

Мать трьох аж синів, та з них ні один

Не кликне на спокій до себе тебе.

Мати завжди поставала в уяві поета у звичному з дитинства оточенні: "Порічки, садок, нагідки – І дотик ласкавий твоєї руки", – це були реалії Седнева, з яким Аркадій Казка розпрощався підлітком, але ніколи їх не забував.

Вцілому постать А.Казки ще оповита таємницею. І справа не тільки в тім, що, на жаль, і досі належним чином не вивчена й не поцінована його творча спадщина, надто мало збереглося і достовірної біографічної інформації. Причиною цього стали арешт і рання, загадкова смерть поета. Притягнений у сфабрикованій справі СВУ, А.Казка "заподіяв собі смерть" 23 листопада 1929 р. в одеській тюрмі й "по суті відкрив довгий список-мартиролог жертв сталінських репресій на Україні".

Довгий час творчість нашого земляка цікавила тільки культурних діячів української діаспори. Так, Г.Костюк писав: "Забутий сьогодні поет, що в добу української національно-визвольної революції, поруч із Тичиною (друг його з юнацьких років), спалахнув був яскравим світлом. Поет, що не витримав великого злому, зійшов з гори Гелікон і віддав себе цілковито народові – пішов учителювати. На цьому шляху доброго і вічного його застав терор, і він, як і тисячі інших чесних і талановитих, зник безслідно".

Щойно вийшла друком маловідома стаття В.Міяковського про життєвий шлях та творчість А.Казки.

Велике значення має публікація листів Аркадія Казки до свого улюбленого учня Василя Мисика, здійснена поетом, літературознавцем і музейним працівником Анатолієм Перервою. Листи, що зберігаються у Харківському літературному музеї, охоплюють період з 1921 до фатального для їхнього автора 1929 року. Остання листівка датована 16 серпня цього ж року. Хоча вона й закінчується словами: "В роботу! Бо без роботи людина псіє. Бажаю і Вам мажору", насправді добірка листів, пройнята відчуттями тривоги, непевності, наближення катастрофи. Помножені на характерні для А.Казки вразливість і особливу емоційну піднесеність, вони стали своєрідною прелюдією до трагедії 30-х років.

Документи особового походження взагалі дають багато поживи для роздумів. І це не випадково. Михайлина Коцюбинська підкреслила: "В історії української культури епістолярний вид висловлювання мав особливе значення з огляду на характер її розвитку, на колоніальне й напівколоніальне минуле України, на мовні й інші заборони, брак умов для вільного обміну думками". В листах українських діячів порушувався надзвичайно широкий спектр суспільно-політичних проблем (подекуди відтісняючи на задній план моменти особисті), адже бракувало трибуни для висловлення і вільного обговорення їх.

Справді, в умовах "нашої – не своєї землі" листи українських діячів, які збереглися (а, на щастя, збереглося чимало, більше, ніж можна було сподіватися), неоціненні. Як свідчення епохи і як живий, нічим не спотворений голос автора.

Очевидно, А.Казка повністю довіряв своєму адресату, бо писав відверто про такі речі, що про них воліли мовчати. Здавалося, всі радянські письменники горою стояли за індустріалізацію та урбанізацію (терміну тоді такого не вживали, але стільки твердили про переваги міста), а А.Казка писав: "Здається, за один день такого сонячного існування я сміливо б віддав і смердючі автомобілі, і прудкі – що більше униз літають – аероплани, і заковані в граніт, залізо і бетон міста з їхньою – будь вона проклята!!! – електрикою і з отими коробками-домами, набитими паскудними пиховитими вошами, що ссуть одна в одної сили і кров і прикривають це різними святими словами". Варто наголосити, що такі жорсткі й навіть образливі слова сказані про "перлину" Чорного моря – Одесу, принаймні, саме там мешкав А.Казка у 1928 році. Всі принади великого й своєрідного міста залишили поета байдужим. "Гарно" почував він себе тільки у Седневі та на Чернігівщині, бо там – "суцільне життя! Скільки там сили чуття! Яка одноцільність існування!".

Це – не звичний для поетичних натур ескапізм, а радше передбачення загибелі українського села, яке почалося того ж таки 1929 року. Чи випадково смерть поета, яку можна вважати насильницькою, співпала в часі з проголошенням "великого перелому", гаслом "суцільної колективізації", "наступом на куркуля" та іншими складовими тодішнього політичного курсу? Він не міг не помічати загрозливих ознак катастрофи, яка носила тотальний характер: "Найбільше-бо ненавидів, ненавиджу і ненавидітиму отой дух покори, отой новий дух фарисейства, до якого так старанно підганяють сучасну письменницьку молодь, – як колись солдатів до муштри". Яке справедливе і глибоке спостереження, тільки воно стосується всієї молоді – пройде зовсім небагато часу, і покірні владі, ідейно "вимуштрувані", бездушні й безжальні активісти, в основному молодь і люди середнього віку, розпочнуть тріумфальний похід по напівмертвих від голоду, страху, відчаю українських селах, вириваючи з рук дитини останню картоплину.

Листи справляють сильне враження на кожного, небайдужого до української історії та літератури, і вносять суттєві корективи до традиційного образу поета – мрійливого і ніжного лірика, якому чужі громадянські мотиви. Мабуть, часи були такі, що не сила була мовчати.

Аркадій Казка Дисонансом до цих рядків звучать слова про друзів, рідних, незабутній Седнів. Серед друзів дитинства і юності найбільше любив і виділяв А.Казка, як відомо, П.Тичину. Останній, за свідченням Ю.Лавріненка, теж був палким патріотом поліського краю: "однією з улюблених тем Тичини була тема його рідної Чернігівщини". Цікаво, що ця дружба у спогадах А.Казки асоціюється із першим усвідомленням власного поетичного дару: "А літературу я люблю, – зізнається він, – ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп'ячому журналі в Чернігові в Тройці, коли інші хористи платили по 2 грудки сахару за число". І не випадково у цьому ж листі, датованому 29 грудня 1928 року, поет мріє про подорож утрьох, разом з В.Мисиком і П. Тичиною, до Чернігова і Седнева. В селі він пропонує зупинитися у "моєї мами і сестри: у нас гарна місцевість".

Що найбільше приваблювало поета в рідному містечку? Тут він набирався здоров'я фізичного і духовного, відчував близькість до природи, рідного народу: "Седнів мене заколисав: садами, парком, лугом, лісом (з грибами), курганами, хатами, дитинячими спогадами, людьми, що щиро, безпосередньо-щиро люблять мене, повітрям, сонцем ласкавим, прекрасним зоряним небом (нема його у містах!), хвилями прозорими Снову, річними краєвидами, горовими, лісовими, польовими й луговими далечами... А ще ж: мама (дивна істота: любов її як еманація радіоелемента – ніколи не вгасає, не втрачається!!!), сестри, рідня, знайомі – вбогі, чесні, прості й мудрі люди. А ще: сад старий, насаджений дідом і батьком, хата (трошки старіша за мене – але зараз дуже стара і потребує ремонту!), квітки біля хати, хмари вгорі по-дитинячому ясні, або безбережний, безмежний незглибний блакит..."

Ця натхненна поезія в прозі засвідчує, поміж іншим, що А.Казка добре бачив, як важко жилося селянам, як перебивалися вдови, такі, як його мати. Але чари Седнева діяли на нього безвідмовно, саме тут він почував себе найбільш комфортно і, можливо, був щасливим.

На другому місці ієрархії рядки цитованого листа: "Чернігів теж не менше (чи й більш? – трошки менше) рідний". Поетичним свідченням щирого захоплення, підсиленого перебуванням у краї, який так і не став близьким, є вірш "Романтичне", котрим відкривається збірка А.Казки "Васильки":

Десна – мов шабля. Вал старезний.

Мазепи дім. Гармати в ряд,

Поринувши у сон давнезний,

Сумною вартою стоять.

Заснув Чернігів.

Безперечно, що А.Казка був талановитим поетом, чий колосальний творчий потенціал не міг бути повністю реалізований за радянських умов.Краєвиди Седнева

У маєтку Лизогубів можна бачити цілу низку сучасних скульптур, серед них – монумент Аркадію Казці. З пагорбу, на якому розташувався парк, розкриваються надзвичайної краси краєвиди долини річки Снов і дальнього величного лісу, що сягає меж сусідньої держави – те, що любив і про що згадував поет, що його «заколисало.»


Зламалась ніжна квітка…

Вечір-портрет
Аркадій Васильович Казка (1890- 1929).

До 125-річчя від дня народження.Аркадій Казка

Укладачі: Г.Лобода, провідний бібліотекар з методичної роботи КЗ «Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва» ЧОР;

М. Городня – провідний методист Чернігівської районної ЦБС.

В залі діє озвучена книжково-ілюстративна виставка «Життя на тлі буремної епохи» та фотовиставка «Аркадій Казка: довгою дорогою до правди».

Оформлення сцени: на фоні седнівського пейзажу – портрет поета, прикрашений вишитим рушником; поряд – викарбувані цифри 125 (річниця від дня народження), обрамлені кетягами калини. Збоку сцени – невеликий журнальний столик з букетиком квітів з васильками, де будуть розміщуватися дійові особи. З іншого боку – екран, на якому протягом вечора демонструється слайд-фільм «Залюблений в життя».

Дійові особи: Ведучий; Читець; Біограф; Поет.

В залі тихо лине лірична мелодія Левка Ревуцького «Пісня».

На фоні музики за сценою звучать слова:

Життя — яка то гарна річ!

Життя — прекрасна таємниця,

Втіх, чистих радощів криниця…

Життя — яка то гарна річ…

Аркадій Васильович Казка.

На сцену виходить ведучий.

Ведучий:

Седнів, давній Сновськ... Невидима нитка пам'яті углибає у роки проминулі, єднаючи історичною сув'яззю далекі й забуті події та покоління людей, котрі жили й живуть на цій землі. Чи то не вона із високо-синіх небес снується над Сновом, над схилами старого парку, над полум'яними кленами і липами, між якими ти йдеш сьогодні самотніми алеями? Зупинися, оглянься у роки проминулі. Можливо, у своїй уяві ти зустрінеш поета, що мав чарівне козацьке прізвище Казка. Аркадій Васильович Казка – педагог, поет, перекладач, наш земляк. Його поетичний талант звідси, із уквітчаного золотими соняшниками та голубою стрічкою Снову Седнева. Тут він народився погожого вересневого дня 1890 року.

Ведучий розміщується за робочим столиком. На сцену виходить Біограф. Мелодія стихає.

Біограф:

Батька звали Василь Кіндратович, походив він із козацького роду, а знали його в містечку як доброго чоботаря. Мати – Єфросинія Андріївна – селянського походження.

Аркадієві доля подарувала багатодітну родину: двох братів – Кирила та Григорія, чотирьох сестер – Олену, Євдокію, Єфросинію, Олександру. Родина майбутнього поета підтримувала зв’язки із сім’ями козаків, які мешкали в Седневі. Юний Аркадій зростав в оточенні не тільки рідних, але й двоюрідних, можливо, троюрідних братів та сестер. На формування його світогляду значний вплив мали батьки.

Біограф розміщується поряд з ведучим за робочим столиком. Надалі вечір ведуть у формі розмови.

Ведучий:

Василь Казка просто-таки кохався на співі, керував церковним хором. Його здібності до музики, хорового співу, слух і голос передалися сину. Майбутній поет любив батька. У одному з листів до Василя Мисика він писав: «Зараз в моїй уяві повстала дорога для мене постать мого батька, який ніколи нічим себе не схибив і від цього його життя розтопилося в космосі, як чиста вранішня росина: кращого я ні собі, ні іншим не можу побажати».

Аркадій Казка з матірю та сестрами До матері поет зберіг найніжніші почуття синівської любові, які знайшли своє відображення і в його поезії. У вірші «Лист» він з гіркотою писав, очевидно маючи на увазі й свою маму:

Мать шістдесят років й похилений тин

Мать трьох аж синів, та з них ні один

Не кликне на спокій до себе тебе.

Біограф:

Мати завжди повставала в уяві поета у звичному з дитинства оточенні: «Порічки, садок, нагідки – І дотик ласкавий твоєї руки» – це були реалії Седнева, з яким Аркадій Казка розпрощався підлітком, але ніколи не забував. Тут він набирався здоров’я фізичного і духовного, відчував близькість до природи, рідного народу.

Звучить романс «Червона калина». Слова і музика Наталії Май.

На сцену виходить Поет.

Поет:

Седнів…Що найбільше приваблювало мене в рідному селі?

Коли на небі зоряниці

Милують жадібні очиці

Я пригадаю знов і знов

Містечко Седнів, тихий Снов.

Містечко це митців й поетів…

«Седнів мене заколисав: садами, парком, лугом, лісом (з грибами), курганами, хатами, дитячими спогадами, людьми, що щиро, безпосередньо-щиро люблять мене, - повітрям, сонцем ласкавим, прекрасним зоряним небом (нема його в містах), хвилями прозорими Снову, річними краєвидами, горовими, лісовими, польовими й луговими краєвидами… А ще ж: мама, сестри, рідня, знайомі – вбогі, чесні, прості й мудрі люди.

А ще сад:насаджений дідом і батьком, хата, квітки біля неї, хмари вгорі по-дитинячому ясні, або безбережний незглибний блакит…». (Виходить за куліси)

Звучить романс «Батьківська пісня». Слова М.Мельникова, музика О.Злотника.

Аркадій Казка з батьком та братом Читець:

Хлоп’ятком бігав я в садку – то був лиш сон!

Ласкало сонце у щоку – то був лиш сон!

І сад здавався старий, густий, і так було

В нім любо гратись в холодку – то був лиш сон!

І батько, й ненька, і брати, і сестри – де воно?

Все щезло, мов луна в гайку, - то був лиш сон!

Біограф:

Батьки прагнули, щоб їхні діти навчалися. Про якісь там статки важко говорити. Проте батько вважав, що якби там не було – діти повинні здобути освіту. Доводилося тягтися в нитку, але знаходити хоч якісь кошти на навчання дітей. Григорій – старший син – учився в Ярославському ліцеї, Аркадія було відправлено до Чернігівського реального училища. Так у його життя увійшло місто, яке він ставив на друге місце після Седнева в ієрархії своїх духовних цінностей. Тут з’явилися у Аркадія друзі, поміж них і Павло Тичина. Дружба між юнаками, котрі так палко прагнули до мистецтва, культури, поезії зав’язалася у роки навчання, про які пізніше Казка згадував з ностальгією.

Поет (проходячи сценою із книгою в руці):

«А літературу я люблю, – зізнавався у листі до Василя Мисика, – ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп’ячому журналі в Чернігові в Тройці, коли інші хористи платили по 2 грудки сахару за число».

Біограф:

Відірвані від своїх домівок, хлопчики-хористи відчували внутрішню близькість і тяглися один до одного. Вони разом співали в хорі, жили в інтернаті при монастирі, разом бували в Коцюбинського. Саме в Чернігові Аркадій відчув себе українським поетом, його літературний шлях розпочався з благословення Михайла Михайловича.

Ведучий:

В ті роки майбутній поет був здатен бачити красу життя, красу кохання, радість буття. Вже перші його твори свідчили, що в літературу йде чесний, талановитий творець. Для стражденної мистецької душі поета «суботи» Коцюбинського були якимось просвітком. Любов до літератури, до поетичної творчості зблизила їх з Тичиною ще більше. Разом ходили до земської бібліотеки при книгарні, яку ще Борис Грінченко та Леонід Глібов засновували, а згодом підтримував Михайло Коцюбинський.

Читець (на фоні симфонії №2 ІІІ ч. Л.Ревуцького):

…Ось дзвони радості задзвонять втішні,

Ось з чорних хмар промінчик сплине ніжний

І легко, легко стане знов мені.

І безтурботним ставши, мов дитина,

Я затоплюсь в безодні неба синій,

Прошепочу: «То все було ві сні…».

Біограф:

По закінченні школи Аркадій Казка вступає до Київського комерційного інституту, але не закінчує його. Тяжке матеріальне становище змушує його повернутися до Чернігова, влаштуватися креслярем у Земській управі та багато працювати, аби допомагати рідним.

Ведучий:

Грозу 1917 року Аркадій зустрів з захопленням. Він не мав схильності до політики, тому його, ймовірно, привабили нові і, як тоді мріялося, безмежні можливості розвитку мови, літератури, розквіту культури і духовного відродження українства. У Чернігові у 1917-1918 роках зібрався гурт талановитих діячів саме такого плану.

Біограф:

Тривале перебування в одному з найдавніших політичних і культурних центрів України, серед архітектурно вишуканих чернігівських храмів і монастирів, відомих православних реліквій та святинь не могло не позначитися на світогляді Аркадія Казки.

Ведучий:

Казка кидається у вир українського громадсько-політичного й мистецького життя. Він продовжує працювати в Земстві, бере активну участь в українських революційних і культурно-освітніх організаціях. Артист-аматор, він виступає в концертах, бере участь у виставах організованих «Просвітою». Маляр, він за дорученням Чернігівського Комітету охорони пам’яток старовини, малює історично-мистецькі пам’ятники Чернігівщини.

Напливає мелодія. Тихо звучить «Мелодія на бандурі» (demo) М.Скорика

Читець:

Десна – мов шабля. Вал старезний.

Мазепи дім. Гармати в ряд,

Поринувши у сон давнезний,

Сумною вартою стоять.

Заснув Чернігів. Місяць срібний,

Піднявши високо свій щит,

Вглядається: богам подібні,

Ген двоє п’ють солодку мить.

В обійми впали. Заніміли.

Уста до уст. Стук серць лиш чуть...

Так схід вони рожевий стріли

Й пішли додому в млосну путь.

...Блищала шаблею Десна.

У сон поринув Вал старезний.

Вони йшли привидами сна,

Що ось розвіється і щезне...

Він і вона. Він і вона.

(«Романтичне»)

Біограф:

У 1918 році Аркадій Казка одружився. Його судженою стала «донька почесного громадянина м. Стародуба Чернігівської губернії» Ганна Павлівна Цитович. Обряд вінчання відбувся 4 липня у Воскресенській церкві Чернігова.

Читець:

Про тебе марив я уже давно,

Мене, ти кажеш, в тузі теж шукала.

І ось звела нас Доля і з’єднала

Два серця замордованих в одно.

Звучить романс «Чари ночі» (три голоси). Слова О.Олеся, музика Б.Безкоровайного.

Ведучий:

А тим часом гинув старий світ, у боях народжувався новий, віками топтана принижувана оживала Україна, і мова її почала звучати високо й гордо…Були поразки, були жертви, була німецька окупація, калейдоскопічні зміни влад – і приходила в душу розпука – проте все-таки не вмирала надія на перемогу.

Біограф:

Незважаючи на турботи, пов’язані з облаштуванням родинного гнізда, завантаженість громадськими справами, молодий діяч був у цей період свого життя в стадії творчого піднесення. «За 1917 рік, особливо за осінь та за ту бурхливу зиму, – писав він Вадиму Львовичу .Модзалевському 11 серпня 1918 року, – назбиралась у мене якась величезна кількість поезій, так приблизно речей на 60, що складе томик у сотню сторінок. Між цього поезійного дріб’язку є дві речі трохи буйнішого розміру: одна з них поема «Риштування», а друга – це сонетів вінок «Аргонавти» чи «Вінок життя» – річ із 15 сонетів, яку я написав у червні цього року».

Ведучий:

У 1918 році поет подає до друку збірку своїх віршів під назвою «Перший вінок». На жаль, мабуть, у зв’язку з бурхливими подіями того часу, збірка так і не побачила світ. Це й була перша велика печаль поета – за життя він не потримав у руках жодної своєї збірочки. Весь його епістолярій просякнутий тугою за цією мрією.

Біограф:

Весна і літо 1919 року в Києві… Будування нової української радянської літератури… Лесь Курбас та його «Березіль»… Василь Чумак, Гнат Михайличенко, Василь Еллан, Павло Тичина – їхні вірші й декларації! І тут же – «неокласики» на чолі з Максимом Рильським і Миколою Зеровим… Грандіозні Першотравневі видовища на вулицях Києва – театр масового дійства! Всевидав оголошує конкурс на революційний гімн України… У Всевидаві працює друг Аркадія – Павло Тичина. Він і Аркадія Казку залучає до роботи над виданням нових книг – і поет бере активну участь у цій справі.

Напливає мелодія для віолончелі соло.

Ведучий:

Та наприкінці літа денікінці вдираються до Києва, окуповують Україну. Починаються переховування, трагічні смерті від куль денікінських катів…Іде громадянська війна.

Сірий ранок. Тихо скрізь.

Небо хмарою повито…

Скільки крові, скільки сліз

На Вкраїні скрізь пролито!

(«Денікінщина»)

Біограф:

У цілому подальший життєвий шлях Аркадія Казки оповитий таємницею. Нажаль, і сьогодні належним чином не вивчена та не поцінована його спадщина, надто мало збереглося й достовірної біографічної інформації .Не останню роль тут зіграли його невільні мандри Україною, а ще причини, що їх зумовляли: постійна турбота про шматок хліба для себе та своєї родини. У подружжя підростали двоє синів.

Казка мріяв жити в Києві, мріяв про університет, про якусь культурну роботу. Це був би рушійний момент в його біографії. Цього не сталося, життя пішло зигзагами і він пройшов його непізнаний ніким.

Ведучий(на фоні мелодії П.Казальса «Пісня птаха» (SongoftheBirds) для віолончелі соло):

Дружина Аркадія Казки та син Левко Із спогадів дружини Казки – Ганни Павлівни: «В 1919 р. ми працювали в Києві. Восени Київ захопили петлюрівці і білогвардійці, і ми опинились без роботи. Наркопрос освіти, де я працювала, виїхав, давши нам наперед за два місяці зарплату, а інші установи були закриті… Ми вирішили виїхати до Криму. Один знайомий запропонував улаштувати нас у Сімферополі. Багато тоді від’їжджало з Києва людей, поїхали і ми. Та не довелось добратися нам до Криму. В Дніпропетровську, бувшому Катеринославі, білогвардійці запропонували нам вийти з поїзда, місто було оточене з одного боку червоними, а з другого — махновцями. Довго ми в той день блукали по місту, шукаючи притулку. Час ішов, а роботи не було… «Речі майже всі були продані. Ми голодували. І ось одного разу, блукаючи по місту в пошуках роботи, Аркадій почув в церкві спів і зайшов туди. Знайомий добре з музикою і маючи гарний голос, він підійшов до криласу і став співати. В той день Аркадій Васильович приніс буханку хліба. Це було для нас гірким «святом».

Біограф:

Єдиним місцем, де Аркадій Васильович міг знайти собі роботу, стала на перших порах сільська школа. Після того, як у 1919 році не здійснилася його заповітна мрія закріпитися у Києві, він поїхав на Катеринославщину, щоб стати учителем російської мови і літератури у семирічці с. Підгороднє.

Худий, але з буйною темно-каштановою чуприною і сонечка скелець на переніссі. Таким його побачили учні школи семирічки в яку він прибув.

Ведучий:

Серед його учнів був хлопчик із сусіднього села Новопавлівки – Василь Мисик. Між молодим вчителем і здібним школярем зав’язалася дружба, яка тривала доки жив Казка. Василь завжди з нетерпінням чекав зустрічі з Аркадієм Васильовичем. Уважно слухав його розповіді, пояснення, дивуючись, як багато він знає! Ловив, намагаючись не пропустити, навіть жести й інтонації, адже свою «словесність» учитель не просто читав, а грав, як артист. «У слові, – казав, – почуття. Великі письменники у вигляді книг заповіли нам власні душі.».

Біограф:

Вчитель міг довго і щиро говорити про життя письменника та його творчість. Це було справді щось зовсім нове. Ніхто ще не розповідав їм про рідне слово з такою шанобою і любов*ю. Читали Михайла Коцюбинського, Павла Тичину. Видавали шкільний літературний журнал для дітей старшого віку «Соняшник», створений своїми руками, надрукований на машинці, він пахнув свіжою фарбою. Читали його не тільки учні, а й вчителі, передавали один одному, брали додому показати батькам. Друкувалися на його сторінках і перші вірші Василя Мисика.

Ведучий:

З Підгороднього Казку переводять до іншої школи. Від’їзд був несподіваний, раптовий, вимушений. Чим це було викликано? Не відомо нічого, тільки здогади… Роки по закінченні громадянської війни, звичайно, були не найкращим часом для розквіту педагогічних талантів, але у скромній сільській школі Казка показав себе справжнім учителем.

Біограф:

Наступним кроком у його прагненні перебратися до центру культурного життя стало учителювання у селах поблизу Києва. Воно припадало на 1922-1925 роки. Трохи підробляв він і викладанням українознавства у Межигірському художньо-керамічному технікумі. Незважаючи на близькість до великого міста, Аркадія вразила бездуховність селян, відсутність у них інтересу до освіти та культури. Він пристрасно прагнув змінити ситуацію за допомогою мистецтва.

Одержавши у користування старенький рояль, Казка створив хор при Межигірському дитячому будинку, який давав безкоштовні концерти Заснувати хор з дорослих селян не вдалося. Ті боялися записуватися, бо, мовляв, «за цим списком потім запишуть до комуни».

Поет (проходячи сценою):

Часто бував у Києві. З листа до Василя Мисика: «Був у Верьовки – дуже скромної людини. Співав під його акомпанемент на роялі написаний ним на моє «Згасає день…». Романс мені дуже сподобався, і я його проспіваю у Межигірї на Тарасовому святі».

Звучить мелодія до романсу «Згасає день». Слова А.Казки, музика Г.Верьовки.

Читець (на фоні мелодії):

Згасає день і незабаром згасне…

Так і моє життя – пройде, мов тінь, мине…

Знайде свій обрій, схилиться і згасне.

Згасає день – і незабаром згасне…

І серце тугою квилить дочасне,

А крила дня багрінь на обрій гне.

Згасає день і незабаром згасне –

Так і життя моє – пройде, мов тінь , мине…

(«Згасає день»)

Біограф:

Хоч як полюбив Межигір’я Аркадій, але пробув тут недовго, всього лише кілька місяців – навесні 1923 року дитячий будинок перевели в інше місце.

Несподівано Казка отримує привабливу пропозицію. Наркомат освіти доручив одному з профспілкових діячів українізувати 77-у залізничну трудову школу в Одесі. 1925 року поет з дружиною та двома малими синами – Левком та Антоніном – виїздить до міста біля моря. Він сповіщав Мисику: «Одеса мені дуже подобається і, здається, не тому тільки, що дала мені людську, – а не ганебну! – оплату за працю. Море глибоко зазирнуло в душу». Виходець з далекої сіверської землі, полюбив його.

Ведучий:

Нелегко було поетові й там. Черговий переїзд не привів до вирішення наболілих питань життя і творчості. Знову ті ж самі проблеми обсіли: важка робота, яка не приносила морального задоволення, недуга, злидні. Одних учнівських зошитів для перевірки припадало на тиждень 120. Різко погіршився стан здоров’я: розпочався туберкульозний процес у легенях.

Біограф:

Далеко не все подобалося Казці й в громадсько-культурному та морально-духовному житті країни. Були й позитивні враження пов’язані з новим місцем роботи. Принади великого й своєрідного міста залишили поета байдужим. «Гарно» почував він себе тільки у Седневі та на Чернігівщині, бо там – суцільне життя! Скільки там сили чуття! Яка одноцільність існування!

Після проголошення більшовиками політики коренізації Аркадій Казка планував здійснити українізацію шкіл в Одесі. Брав участь у спробі створити з громадських активістів комісію для просування цієї справи, але місцеві більшовики заборонили.

В Одесі Казка завершив роботу над кількома поемами. Мріяв надрукувати збірку своїх поезій. Випустити книжечку йому не поталанило. Нічого не відомо про подальшу долю поеми «Ворота», а от «Стежечка» – дійшла до читача.

Читець:

Ой стежечка

Манюсінька,

Мов ниточка

Тонюсінька, -

Між ланами

Повилася,

В туман сивий

Подалася,

Подалася –

Загубилася,

В туман за лан

Скотилася, -

Де не знати

Поділася…

Біограф:

Аркадій Васильович наполегливо працював і зростав. Створював поеми, вірші, робив переклади Маяковського, Буніна, Мюллера. Митець тяжів до витончених творів, вабили його найскладніші форми в поезії – сонет, тріолет, рондо, газель…

На початку 1928 року поет став членом літературної організації селянських письменників «Плуг». Це – вельми промовистий факт. В Одесі перед вели гартованці з невичерпним пролетарським гонором. Казка потягнувся до «селян» зі штаб-квартирою у Харкові, хоча формально був на чималій дистанції від них. Він був поетом високої культури, глибокого відчування прекрасного. Уникав гучних нот, але зате кожне слово його було словом дозрілого поета, схильного до глибоких роздумів над життям.

Ведучий:

Про Аркадія Казку тепер ніхто не розкаже нам краще, аніж він сам у своїх листах, бо вони – мов крапля сонця у морі блакиту.

Поет (проходячи сценою):

Схилившись над аркушиком, Казка затис у руці простий, але добре підструганий олівець, на чолі – задума і зосередженість, кучма чорнявого волосся, як вихор, зависла над чолом, крізь пенсне лагідно дивляться добрі карі очі. Почуваючи справжнє натхнення, вчитель швидко мережить своїм дрібним каліграфічним почерком сторінку за сторінкою: треба ж багато про що розповісти!

Біограф:

За достеменними даними, він звик писати не «одним махом», а розтягуючи їх на кілька днів, іноді навіть і тижнів. І виною тут не тільки брак часу. Мабуть, листи вчитель творив, як вірші: уривками, у хвилини особливого стану своєї душі, натхнення.

Справляють велике враження листи до Василя Мисика. Вони сповнені небайдужим ставленням до української мови та літератури, вносять суттєві корективи до традиційного образу поета – мрійливого і ніжного лірика.

Ведучий:

Листи до Павла Тичини – це щира розмова друзів. Разом з тим з них можна скласти більш-менш докладний літопис життя і творчої діяльності Аркадія Васильовича Казки Вимережані красивим каліграфічним письмом, із переліком багатьох неоціненних подробиць власного життя та історичних реалій складної пожовтневої доби, ці животрепетні документи сприймаються, як послання до нас, нині сущих, і збурюють океан почуттів. Листи нервові й імпульсивні, в яких постала правда в дивовижних, найнесподіваніших подробицях, яких не вигадаєш – це, мабуть, найкраще з того, що створив Аркадій Казка.

Напливає мелодія П.Казальса (SongoftheBirds) для віолончелі соло).

Читець (на фоні мелодії):

Так думав я: хіба не є то все одно:

Де жить – на хуторі а чи в столиці, в місті, –

Над нас скрізь зорі сяють в прірвах прозорчисті

Й хмаринок плине скрізь вовнистеє руно.

А під ногами ґрунт: одвічнеє горно –

Де чорториї мук і втіх моря огнисті

Клекочуть споконвік у млі багрово-млистій

Й де гарт здобуть лиш міцним волею дано.

Та гарт той я здобув – і вже мені байдуже:

Чи легіт весняний, чи вітер хуги струже,

Стріть радості сльозу чи мук німий алмаз, –

Аби була людина ціла, гармонійна,

Тверда, мов мур, чутка, мов арфа мрійна,

А решта – марність все... Так думав я не раз...

16.Х.1923 р.

Біограф:

Наприкінці літа й на початку осені 1929 року Україною прокотилася хвиля арештів. Готувався «процес СВУ» (Спілки визволення України).. До списку звинувачених потрапив і Аркадій Казка. Вночі 10 вересня його було заарештовано за причетність до контрреволюційної організації, котрої насправді не існувало і відправлено в одеську в’язницю… Розгублена й деморалізована, Ганна Павлівна, дружина поета, не здогадалася якось дати знати про біду Тичині, який міг би звернутися до Миколи Подвойського, (Аркадій був його учнем), з проханням розібратися у справі.

Поет:

Не почуваючи за собою ніякої провини, Аркадій чекав, що його ось-ось виручать, вирвуть з тюрми, порятують. Та допомога не приходила. Слідчі вимагали «зізнань», вимагали назвати прізвища друзів як «співучасників». Нервовий, вразливий, Аркадій не витримав тяжких випробувань. Через півтора місяця після арешту 23 жовтня наглядачі слідчого ізолятора знайшли Казку на камерних нарах горілиць, на шиї – широкий пруг від задушення. Судмедексперт констатував смерть від самоповішення на рушнику. Так не повелося йому в житті… І таланту не розвинув. І світу білого не випив.

На думку друзів Аркадія, це не було самогубством.

Так радянська влада позбувалася дореволюційної української інтелігенції, до якої входив і Казка.

Згасає день і незабаром згасне…

Так і моє життя – пройде, мов тінь мине…

Біограф:

Майже вся літературна спадщина Аркадія Васильовича Казки загинула, загубилася. Намагання Василя Мисика видати книжку свого вчителя були марними. Не вдалося… Не та епоха.

Ведучий:

Прогриміли тридцяті роки, прогуркотіли сорокові…

У дні війни безслідно пропали найцінніші рукописи поета. Після XX з’їду КПРС стараннями Василя Мисика у пресі стали з’являтися публікації віршів Аркадія Казки, розповіді про нього. Павло Григорович Тичина не полишав думки про видання книжки свого друга. Нажаль, це було нелегко. Згодом стараннями поетової дружини Ганни Павлівни, Василя Мисика, Анатолія Павлюка було зібрано хоч і невеличку, але цікаву й показову частку творчості поета. Публікації надрукували у журналі «Прапор» та квартальнику «Поезія».

Біограф:

Та нещастя продовжували переслідувати поета й через багато літ. Рецензент давав чомусь невисоку оцінку доробкові.

Через певний час змінилося керівництво СПУ (Спілка письменників України), а до видавництва прийшли ставленники нового партійного керівництва. Ні про яке видання «підозрілого» поета не могло бути й мови. Добре, що вдалося врятувати рукопис!..

Проте мрія не згасала. Упорядникові вдалося дещо знайти з віршів та перекладів, знайшлися ентузіасти, які зібрали дещо з епістолярної та літературно-критичної спадщини Аркадія Васильовича Казки.

Ведучий:

Казка, А. В. Васильки Наприкінці 1989 року промайнула звістка, що збірка під назвою «Васильки» побачила світ, вийшла вона у видавництві «Радянський письменник». Передмову до неї написав Станіслав Тельнюк. Тираж – 4000 примірників. Є вона і бібліотеках Чернігівщини. Час не поховав благородного імені і частки творів поета. І сьогодні скромний, чесний, талановитий, закоханий у красу слова він приходить до нас зі своїм юнацьким признанням:

Життя – яка то гарна річ!

Життя – прекрасна таємниця…

Біограф:

Аркадій Казка повернувся додому. Колись він милувався чарівними седнівськими краєвидами, ходив містечковими, парковими та польовими стежками, збиваючи пилюку, вдихаючи пахощі терпкого полину, осінніх яблук, айстр ….. Багато літ минуло з тих часів . Ніхто не знає де його могила, тому зведений пам’ятник на території колишньої садиби Лизогубів – віднині те місце куди є змога покласти квіти тим, хто не байдужий до його творчості. Бо пам'ять сильніша за смерть.

Читець (на фоні мелодії Левка Ревуцького «Пісня»):

Розірвалася хмар запаска,

засвітилась ясна блакить.

І над Снов'ю Аркадій Казка

у задумі важкій стоїть.

Тут жили його батько й мати,

виростали сестри, брати.

Довелося горя зазнати –

бовваніють лиш чорні хрести…

Пережито і холод ,і голод,

ластів’ятами вірші летять.

Жаль, не встиг доспівати він соло:

обірвалось трагічно життя.

Та не вмер… Бо оті ластів’ята

у підхмар’ї продовжують лет.

Лине їх щебетання крилате.

Повернувся додому поет.

Микола Малий. «У Седневі».



Життя на тлі буремної епохи

Огляд-бесіда біля книжково-ілюстративної виставки з використанням слайд-фільму

«Залюблений в життя»

Це була рідкісно обдарована людина, музикант, співак, художник, літератор,блискучий педагог, улюблений наставник кількох поколінь школярів, душами яких він володів безроздільно.

Василь Мисик.

Казка Аркадій Васильович (1890–1929) – український поет, родом із Седнева. Засновниками родини Казки були запорозькі козаки. Батько – чоботар, але дуже любив спів і музику, керував церковним хором. В родині підростало семеро дітей – три сини і чотири доньки. Аркадій успадкував від батька музичні здібності, мав чудовий голос, схожий за тембром з голосом І. Козловського. Крім того, хлопець захоплювався живописом, літературою. «Будучи ще учнем реального училища, Аркадій Васильович разом з П.Г. Тичиною співали у хорі і жили в інтернаті при монастирі. Аркадій закінчив Чернігівське реальне училище, потім вступив до Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Тяжке матеріальне становище примусило його повернутися до Чернігова і працювати. Він став креслярем в Чернігівській земській управі, взявши на своє утримання трьох сестер і племінницю». (Зі спогадів дружини поета Ганни Павлівни).

Саме в Чернігові Аркадій відчув себе українським поетом – не Сказкіним (як його записували діловоди), а нащадком козаків Казкою. Разом з Павлом Тичиною ходили на «суботи» до Михайла Коцюбинського. Революцію 1917 року зустрів захоплено, вірші того періоду були пронизані відповідними настроями, як, наприклад, «Встаньте ж вільні богорівні».

В 1918 р. Аркадій Васильович одружився з Ганною Павлівною Цитович, сестрою свого друга, поета Івана Цитовича. Незабаром подружжя виїхало до Києва, потім обоє вчителювали у сільських школах на Київщині. Після громадянської війни Аркадію Васильовичу було присвоєне звання «Заслужений учитель УРСР».

У 1925 р. поет з дружиною та двома малими синами переїхав до Одеси. Продовжував вчителювати, писав вірші, перекладав І.Буніна, В. Маяковського, західноєвропейських авторів. Але 10 вересня 1929 р. Аркадія Казку заарештували і відправили в одеську в’язницю. Він був впевнений, що це помилка, не знаходив за собою жодної провини, і чекав звільнення. Не витримавши знущань слідчих, 23 листопада 1929 року поет покінчив життя самогубством.

Казка, А. В. Васильки Пройшло не одне десятиліття, перш ніж друзі змогли, з великими труднощами, опублікувати спочатку переклади творів І. Буніна, а потім збірку власних віршів Аркадія Казки «Васильки» – зразок високого поетичного мистецтва, що відображає настрої українського інтелігента, сина свого часу, який щиро оспівував революцію і водночас служив своєму народові. Йому це не було пробачено.

Крапля соннця в морі блакиті Громадськість України віддала належну шану поетові в рік його 120-річчя – у 2010 році у видавництві «Смолоскип» вийшла книга Олександера Шугая «Крапля сонця у морі блакиту (повість про Аркадія Казку)», зміст якої склали оповідь про життєвий шлях митця, його вибрані поезії, переклади, статті. В жовтні 2011 року під час Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Седнівська осінь» в Седневі відкрито пам’ятник талановитому земляку Аркадію Васильовичу Казці.

Із книги «Літопис доль та днів минулих», 2013.- С. 455-456.

Прочитати більше...

 Седнівській= Седнівській=

Кiлькiсть переглядiв: 271

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.