Повернутися до звичайного режиму

«…буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі…»

(Образ Матері в творчості Т.Г.Шевченка)

Сценарій літературної елегії

Мета: Зробити спробу передати багатогранний образ жінки у творчості Т. Г. Шевченка, допомогти зрозуміти внутрішній світ героїнь Шевченкових творів, глибину та велич материнської душі, доторкнутися до деяких сторінок життя поета, дати уявлення про поезії, в яких оспівано материнську долю.

Обладнання: Зала, святково прибрана в українському стилі. Розгорнуто літературно-мистецьку експозицію «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття», де представлено друковані видання про життєвий і творчий шлях Т.Шевченка, твори живопису (особливе місце займає блок «Шевченко і Чернігівщина»), виставка ілюстрацій до творів Шевченка та експозиція портретів поета роботи місцевих художників. Експозицію прикрашають плакати з крилатими цитатами, присвяченими Т.Шевченку та героїням його творчості.На сцені – обрамлений рушником портрет Т. Шевченка роботи художниці Ніни Плоскої (с. Новоселівка), декорації із зображенням українського пейзажу та символічного образу Жінки-матері.Звучать ліричні українські мелодії у виконанні групи бандуристок (фонозапис).

Уривки з творів в ході сценарію зачитуються із збірок, розміщених на літературній експозиції.

За лаштунками на фоні тихої мелодії:

Поет: У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,Шевченківське читання

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим…

…І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла…

…І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі… (Тарас Шевченко)

На сцені – ведучі:

Мати… Закрий очі, прислухайся… І ти почуєш мамин голос. Він живе в тобі, такий знайомий, рідний. Його не сплутаєшні з жодним іншим! Навіть, стаючи дорослим, завжди пам’ятатимеш і голос ніжний, і ласкаві руки, і лагідні очі тієї найдорожчої, що заплела у твоє серце вічне світло добра і любові.

Ведуча: В історії кожної літератури є твори, які володіють магічним даром безсмертя. Саме до таких шедеврів належить поезія Тараса Григоровича Шевченка. Саме йому було властиве глибинне відчуття кревної причетності до долі рідного народу, та найвищу красу світу бачив він у образі жінки.

Ведучий: За біблійними мотивами великий Кобзар написав поему про Божу Матір, наділивши її загальнолюдськими рисами. Марія постає перед читачами люблячою та ніжною матір’ю.

Читець:Шевченківське читання

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрилених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю.

…А я, незлобний, віспою,

Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим і веселим

Святую доленьку твою.

Звучить пісня на слова Т.Шевченка «Тополя». Гурт «Краяни»

Ведучий: Пощастило Чернігівщині, адже доля Тараса тісно вплелася в певний проміжок їі сторичного минулого. Ми ж, дорогі наші земляки, маємо змогу пишатися тим, що Великий Кобзар ходив і по нашій землі. Приїздимо до Седнева і, прогулюючись садибою Лизогубів, відчуваємо що Він все ще тут, поряд, можливо у кам’яниці все ще працює над седнівськими пейзажами і портретами… Чи може під своєю улюбленою липою пише поезії, якими захоплюється весь світ?

Кажуть, що всі стіни майстерні були списані віршами, а на вхідних дверях кам’яниці красувався козак-запорожець, написаний Тарасом.

Відвідуючи Седнів весною 1847 року (а це майже 170 років тому!) поет пише поему «Осика» – тяжку свою думу про трагедію кріпачки. Вона має ще й другу назву – «Відьма». За переказами, що збереглися в пам’яті седнівців, прообразом головної героїні поеми стала молода селянка із сусіднього села Бігач, зведена якимось паничем.

Мати (на фоні мелодії):Шевченківське читання

...В свитині латаній дрожала

Якась людина. На ногах

І на руках повиступала

Од стужі кров; аж струпом стала.

І довгі коси в реп’яхах

О поли бились в ковтунах.

Постояла, а потім сіла

Коло огню, і руки гріла

На самім полум’ї. «Ну так!

Оженився неборак!» -

Сама собі вона шептала

І тяжко, страшно усміхалась.

Що ж се таке? Се не мара.

Моя се мати і сестра.

Моя се відьма, щоб ви знали…

(Т.Шевченко. Поема «Відьма»)

Ведуча: Добре відома всім збірка «Три літа» також переписувалась Шевченком у нашому Седневі. І знову між трепетними рядками постає жіноча доля. А ще – вслухайтеся – чи не вчувається вам гомін сьогоднішнього дня і щем жіночого, материнського серця?

Читець:

І день не день, і йде не йде,
А літа стрілою
Пролітають, забирають
Все добре з собою.
Окрадають добрі думи,
О холодний камень
Розбивають серце наше
І співають амінь…

Невеликії три літа
Марно пролетіли…
А багато в моїйхаті
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо,
Висушили чадом-димом
Тії добрі сльози,
Що лилися з Катрусею
В московській дорозі,
Що молилась з козаками
В турецькій неволі,
І Оксану, мою зорю,
Мою добру долю,
Що день божий умивали…
Поки не підкрались
Злії літа; та все теє
Заразом украли.

…От де лихо! От де серце
Разом розірветься!
Отаке-то злеє лихо
й зо мною спіткалось:

І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.
Отаке-то, що хочете,
То те і робіте:
Чи голосно зневажайте,
Чи нишком хваліте
…Добридень же, новий годе
В торішній свитині,
Що ти несеш в Україну
В латаній торбині?
«Благоденствіє, указом
Новеньким повите».
Іди ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.

Звучить пісня на слова Т.Шевченка «Єсть на світі доля». Гурт «Сад»

Мати: Життєвим мереживом перетинаються материнські долі по Кобзаревому доробку. Тяжке випробування послала доля Ганні із поеми «Наймичка. З молитвами і сльозами попрощалася вона зі своїм немовлятком, щоб потім знову зустрітися з ним у чужій хаті через багато років. Чи прийме він її, чи простить?

Ведучий: Яскравий приклад материнської любові та невмирущої надії – поема «Сова». Єдиного сина матері віддають у солдати. Марно чекає жінка на повернення своєї дитини, адже від нього й вісточки немає. Стара, знесилена, вона стає жебрачкою та божеволіє від горя. Поет щиро плаче разом з нею:

Мати (на фоні журливої мелодії):

…Минає рік,

І другий минає,

І четвертий, і десятий,

А чутки не має.

Нема чутки; що тут робить?

Треба торбу брати

Та йти… іти собак дражнить

Од хати до хати.

Взяла торбу, пішла селом,

На вигоні сіла

І в село вже не верталась,

День і ніч сиділа

Коло ворот. А літо минає.

…І молилась, і ридала,

Кляла все на світі.

Ох тяжкі ви, безталанні

У матері діти!

Скалічені старі руки

До Бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла.

То од жалю одходила

І мовчки журилась

Та на шлях той, на далекий,

Крізь сльози молилась,

І день, і ніч дивилася

Та й стала питати:

«Чи не чув хто, чи не бачив

Москаля-солдата,

Мого сина?..» Ніхто не чув,

Ніхто і не бачив.

Сидить вона, не йде в село,

Не пита й не плаче.

Одуріла!.. І цеглину

Муштрує, то лає,

То годує, як дитину,

Й сином називає,

І нищечком тихесенько

Крізь сльози співає…Шевченківське читання

Звучить пісня «Мамина молитва» у виконанні гурту «Краяни»

На сцені – всі дійові особи (говорять чергуючись, на фоні відео «Йдемо до Тараса»):

- «Уся гордість світу від матерів. Без сонця не квітнуть квіти, без кохання немає щастя, без жінки немає кохання, без матері немає а ні поета, ані героя!». (Максим Горький).

- Поет і пророк української нації Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, а належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять своє безсмертя.

- Хай же й сьогодні, і в наступні роки зігріває наші душі огнем словесним Тарас Шевченко.

- Хай воскресає він у наших благородних помислах і ділах, і хай збудуться пророчі Шевченкові слова:

- І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі…

Звучить пісня В.Зінкевича «Шлях до Тараса» (Інтернет-відео)

Укладач сценарію: М.Городня, провідний методист ЦБС


«Тарас Шевченко:«Я покохав її високою любов’ю…»

Сценарій вечора-елегіїШевченко - 200


Мета: Спроба відтворити перед читачами цілісний образ Т.Шевченка, викликати бажання глибше познайомитися з маловідомими фактами його біографії.

Обладнання: На сцені – робочий стіл сучасного бібліотекаря: письмове приладдя, ноутбук, портрет молодого Поета, невеличка квіткова композиція. На виставковій вітрині - добірка творів Тараса Шевченка, книги про нього, альбоми. Поряд з книгами спеціально залишене вільне місце (по ходу дії на вільних місцях розміщуватимуться жіночі портрети дійовими особами). На стіні розгорнуто екран для експонування слайдів із зображенням портретів роботи Т.Шевченка.

За столом – Біограф.

Тихо лунає лірична мелодія.

Читець (за лаштунками, на фоні мелодії):

Стрілися двоє, що долею схожі,

може десь тут, або, може, десь там…

Дивлячись в очі: чи вірити можна

теплій руці і привітним словам?

Берег любові в далекім тумані,

а допливти можна тільки удвох,

а допливем, коли спільне бажання…

Берег любові і хвилі тривог…

Стрілися двоє в житейському морі,

може, сьогодні, а може колись…

В серця питаються: йти далі поруч,

чи, постоявши, навік розійтись?

Мелодія стихає.

На екрані – портрет молодого Т.Шевченка

Біограф (в задумі звертаючись до портрета на екрані):

Чому в тебе, Тарасе, печаль на обличчі?

Чом на щоці твоїй тиха сльоза?

Ведуча (приєднуючись до Біографа): Тисячі сторінок написано, сотні архівів вивчено, щоб відтворити образи тих, хто надихає митця. Здавалося б, на «любовному небосхилі» всі сузір’я розкрито, все знайдено, названо, видрукувано… Змінюються покоління, змінюється атмосфера часу, змінюються погляди на життя… Чому ж не зникає бажання знову і знову доторкнутися до цієї ніжної струни душі?

Біограф: Ці міркування особливо правомірні стосовно Тараса Шевченка, який кохав у своєму житті палко, самовіддано. Кохав не задля натхнення, а шукаючи в коханні жіночий ідеал.

Ведуча: Маючи привабливу зовнішність, унікальний талант, гострий розум, товариську вдачу, Тарас, здавалося, був приречений на успіх у жінок! Натура творча і вразлива, він часто закохувався. І в нього закохувалися.

Біограф: Біографам поета відомо з десяток сердечних пристрастей. Але доля розпорядилася так, що мало кому в коханні так не щастило, як Тарасові. Не склалося… Не судилося…А поки що…

Здалеку звучить ніжна тиха мелодія. На екрані висвітлюється портрет Оксани Коваленко

Оксана Коваленко (розміщуючи на книжковій експозиції малюнок Т.Шевченка «Дитинство»):

Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчинки-ровесниці Оксани Коваленко. Кучерява Оксана і Тарас ще маленькими дітьми вкупочці гралися, а потім одне одного і покохали. Матері не раз жартували про майбутнє одруження своїх улюбленців. Але втрутилася доля… Невблаганна смерть забрала спочатку Тарасову неньку, а згодом і батька. У тяжкі хвилини самоти маленька Оксана не раз витирала сльози сироті. Про такий епізод згадується у ліричному шедеврі Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало».

Читець:

Ми вкупочці колись росли,

маленькими собі любились,

а матері на нас дивились

та говорили, що колись

одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали.

А ми малими розійшлись

та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

носило всюди. Принесло

на старість ледве і додому.

Веселеє колись село

чомусь тепер мені, старому,

здавалось темним і німим,

таким, як я тепер, старим.

«…Чи жива

ота Оксаночка?» - питаю

у брата тихо я. «Яка?»

«Ота маленька, кучерява,

що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

«Я не журюсь. Помандрувала

ота Оксаночка в поход

за москалями, та й пропала,

вернулась, правда через год,

та що з того. З байстрям вернулась.

Острижена. Було вночі

сидить під тином, мов зозуля,

та кукує, або кричить,

або тихесенько співає

та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

ніхто не знає, де поділась,

занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була!

Так, так, що краля! І не вбога,

та талану Господь не дав…»

А може, й дав,

та хтось украв,

і одурив святого Бога.

Біограф: Неймовірний, просто містичний збіг трапився у літературі й у житті. Після опублікування «Катерини», навіть не підозрюючи про долю Оксани, Шевченко дізнався, що описав, по суті, долю свого першого кохання. Будучи в рідних місцях, він довідався, що Оксану Коваленко звів

приблуда-москаль, вона від нього мала дитину, а потім, покинута ним, збожеволіла. Це шокувало поета. З того часу образ дівчини-покритки, персоніфікований образ України став звичним у творчості Шевченка і перенісся згодом в основу «Капітанші», «Наймички», «Слепой», пройшов через поеми і повісті, змушуючи автора шукати в них ту «справжню» - подругу, порадницю, якою в дитинстві була йому Оксана.

Звучить пісня на слова Т.Шевченка

Біограф: Навчаючись у Академії художеств у Петербурзі, вже прославленим автором «Кобзаря» і відомим портретистом, їде Шевченко в рідну Україну. І саме в ці роки – 1843 – 1847 – переживає він своє, єдине велике кохання… До цього він зовсім не думав про шлюб. Як реакція на безнадійність, з’являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток.

Звучить тиха мелодія. На екрані висвітлюється портрет Ганни Закревської.

Виходить Ганна, розміщує на експозиції свій портрет, виконаний Т.Шевченком.

Ганна Закревська: Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На кожному іншому портреті немає таких очей, нема такого трагічного, душевного життя очей, такого ніжного промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав справжній їхній колір – темно-синій.

(Бере зі столу томик Шевченка).

Тарас не любив друкувати на віршах посвяти жінкам. Як виняток, він це зробив для маленької Оксани Коваленко, для Варвари Рєпніної, присвятивши їй «Тризну». Вірш «Якби зустрілися ми знову», всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, тобто Ганні Закревській.

Читець:

Якби зустрілися ми знову

чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

тоді б промовила мені?

Ніякого. І не впізнала б.

А може б, потім нагадала,

сказавши: «Снилося дурній».

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив нагадав

веселеє та молодеє

колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

а сном лукавим розійшлось,

слізьми-водою розлилось

колишнєє святеє диво!..

Біограф: Маєток князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, старшого брата декабриста Волконського, в минулому віце-короля Саксонії, генерал-губернатора, а нині дворянина-поміщика, який був у царській немилості і вважався опозиціонером, знаний в усій Полтавській губернії. Саме сюди, в Яготин, і привіз молодого Шевченка Капніст. Родина князя складалася зі старої княгині, онуки останнього гетьмана лівобережної України Розумовського, сина Василя з дружиною і незаміжньої дочки Варвари.

Варвара Миколаївна, енергійна, тоненька, з живими виразними очима жінка, на кілька років старша за Тараса, легко захоплювалася, спалахувала, мов порох. Була дотепна, мила і люб’язна, допомагала бідним, роздавала їм, що в неї було, виявляла співчуття до всіх, хто до неї звертався за допомогою і порадою.

Звучить мелодія. На екрані висвітлюється портрет Варвари Рєпніної.

Виходить Варвара. Розміщує свій портрет. Бере зі столу листа, читає:

Із листа княгині до Шарля Ейнара:

«Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною… Раз увечері він пропонує прочитати нам свою поему «Слепая».О коли б я могла передати вам усе, що я пережила під час цього читання! Моє обличчя було все мокре від сліз і це було щастям… Яка м’яка, чаруюча манера читати! Це була захоплююча музика… Шевченко зайняв місце в моєму серці. «Ви вмієте розмовляти з ангелами, - сказала я, - розкажіть же нам, що вони говорять». Він вхопив листок паперу, що лежав на столі, й почав читати:

Читець:

Душе с прекрасным назначеньем

должно любить, терпеть, страдать,

и дар Господний, вдохновенье,

должно слезами поливать,

для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

свои житейские оковы,

священнодействовал я снова

и слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

меня бессмертными крылами

и тихоструйными речами

мечты о рае пробудил.

В. Рєпніна: «Він передав мені листок, я перечитала. Чиста й солодка радість наповнила моє серце, і коли б я піддалася почуттям, я кинулася б йому на шию. Але я сказала йому: «Дайте мені ваше чоло», - і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це зроблено в присутності Тані і Глафіри.

Я розмовляла з ним ще декілька разів і щораз більше виявлявся мій потяг до нього. Він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи.

Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю». (Виходить)

Звучить журна мелодія.

Біограф: Взимку 1854 – 1855 років йому знову зблиснуло кохання – і обірвалося. В Новопетрівську фортецю приїхав новий комендант – Іраклій Усков, з дружиною і дітьми. Про надзвичайне вміння Тараса Шевченка спілкуватися з дітьми є десятки зворушливих свідчень. Але вищою досконалістю йому здавалася їхня мати – Агата Ускова.

На екрані висвітлюється портрет Агати Ускової.

Виходить Агата, розміщує свій портрет на експозиції.

Агата Ускова: Обличчя доброзичливе, рухи повільні, голос приємний… Говорив гарно, плавно, особливо добре читав уголос. У товаристві тримався скромно. Карт не любив. Жіночого товариства не шукав.

В саду для мене був поставлений літній будиночок, а трохи далі поставили шатро, в якому Шевченко міг працювати. Він був у нас, як у рідній сім’ї, всі його дуже полюбили. Надя тоді була ще в пелюшках. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього всім серцем. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її українських пісень.

Ввечері, поклавши дітей спати, ми виходили в сад… Тарас Григорович любив природу, пісні. А коли де-небудь чув українську пісні, то плакав.

А як він любив квіти! Прості польові ромашки, маки, дзвіночки… (Виходить).

Біограф: Хтось пустив брудну плітку… Хтось, комусь, щось сказав… І Агата стала сидіти вдома, невтомно гравши з гостями в преферанс. Повітряний замок, побудований поетом, розвалився. Чарівність,що йому примріялась, щастя від зустрічей – усе відразу зникло.

Тверезий розум Тараса Шевченка, на хвилину одурений, побачив Ускову звичайною манірною провінційною дамою з міщанськими інтересами.

Агафія в «Матросе, или Прогулке с удовольствием и не без морали» і Агафія Ємельянівна в «Художнике» - це вона, Агата Ускова.

Звучить пісня на слова Т.Шевченка

Біограф: Постарілий, хворий, змучений цингою, лисий. Вигляд аж ніяк не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка. Таким постає Шевченко після заслання. Проте, застрявши по дорозі до Петербурга в Нижньому Новгороді на п’ять місяців, він закохується в молоденьку актрису Катерину Піунову і освідчується їй, незважаючи на двадцять вісім років різниці між ними.

Звучить лірична мелодія. На екрані висвітлюється портрет Катерини Піунової.

Виходить Катерина, розміщує свій портрет:

Катерина Піунова: Це було в 1857 році. В одному із спектаклів, в якому я грала, в антракті наш антрепренер прийшов з якимось незнайомим. Цей незнайомець був великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком. Я, як і інші актори, була представлена йому. Він усміхнувся і сказав: «А вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені». Під гримом я почервоніла до вух. Ми всі знали, що Тарас Григорович живе в Новгороді, знали про його повернення із заслання, але познайомитись і поговорити з ним ніхто з нас і не мріяв. Прийшовши додому я довго думала про нього.

Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, почав приходити до нас.

Незабаром до Нижнього Новгорода приїхав знаменитий актор – Михайло Семенович Щепкін. Тарас Григорович і Михайло Семенович вчили мене українській мові. А скільки страху я натерпілась, коли Щепкін призначив мені роль Тетяни у п’єсі «Москаль-чарівник». Спектакль пройшов успішно. Я була щаслива, я відчувала, як у глибокій великій натурі Шевченка зароджується щось таке, що примушувало мене з кожною наступною зустріччю не вважати його чужим.

Тарас Григорович особливо любив моїх молодших сестер і братів. Вони його, бувало, обліплять і забавляються. Не вимовляючи «Тарас Григорович», називали його «Чеберик».

Одного разу Тарас Григорович заявив, що йому потрібно сказати щось важливе. Він попросив покликати моїх батьків, і коли всі зібрались, сказав: «Слухайте, батьку і матко. І ти, Катрусю, слухай. Ви давно мене знаєте, бачите: ось я який є – такий і буду. У вас є товар, а я – купець, віддайте за мене Катрусю».

Я вся горіла, думки мої плутались. Як впіймане звірятко, я дивилась то на Тараса Григоровича, то на своїх батьків і не знала, що мені робити. Мені хотілося кинутися до нього, обняти його дорогу, геніальну голову, але… грізні очі моєї матері показували мені на двері, і я кинулась з кімнати. (Виходить).

Звучить журлива мелодія

Біограф: Шевченкові не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його.

Поведінка Піунової та її батьків така нетактовна. що навіть довірливий і закоханий Шевченко починає прозрівати. «Случайно встретил я Пиунову: у меня не хватило духу поклониться ей, - записує він у «Щоденнику». – А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя свого, за которого готов был положить душу свою?». Шевченко виїжджає до Петербурга . Наступної весни йому приходить відмова.

Читець:

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

промовить слово, то воно б,

хоч і як-небудь на сім світі,

а все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

в холодній хаті кривобокій

або під тином простягтись.

Чи…

Ні. Треба одружитись,

хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

в самотині. Пшениця, жито

на добрім сіялись лану,

а люде так собі пожнуть

і скажуть: «Десь його убито,

сердешного, на чужині…»

О горе, горенько мені!

Звучить пісня на слова Т.Шевченка

Біограф: Сум і відчай минають потихеньку, з’являється нова надія одружитись зі своєю, з кріпачкою. В домі поміщиць Карташевських Тарас Григорович зустрічає дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову – і знову довірливо закохується.

На екрані висвітлюється портрет Ликери Полусмакової.

На експозиції розміщується портрет Ликери.

Читець:

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

не ймуть нам віри без попа,

раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

в своїй неволі! Мій ти друже,

моя ти любо! Не хрестись,

і не кленись, і не молись

нікому в світі! Збрешуть люде,

і візантійський Саваоф

одурить! Не одурить Бог,

карать і миловать не буде:

ми не раби його - ми люде!

Моя ти любо! Усміхнись,

і вольную святую душу,

і руку вольную, мій друже,

подай мені! То перейти

і він поможе нам калюжу,

поможе й лихо донести,

і поховать лихе, дебеле

в хатині тихій і веселій.

Біограф: Ледарство, неохайність, корисливість Ликери Тарас приймає спочатку за селянську простоту, життєву мудрість і кмітливість. Починається останній самообман у житті Шевченка.

Тургенєв, який бачив Ликеру у Карташевських, так описує дівчину: «Істота молода, свіжа, трохи груба, не дуже красива, з чудовим білявим волоссям і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою…»

Ця постава і обдурила поета. Насправді ж Ликера була ласа до парубків, побоювалася вийти заміж за «старого та лисого», хотіла переконатися, чи багатий він, скільки заробляє. І досадити панночкам Карташевським.

«Боже мій! Як він засліплений! – писала дружина Куліша. - Він створив собі ідеал і не хоче поглянути на неї простими очима, а нам так боляче за нього!».

Привчав її до порядку, до господарювання. Ще й учителя їй найняв. Яким же було його розчарування, коли зайшовши до кімнати Лукери , застав її з репетитором! Це був кінець не тільки їхнім заручинам, а й драматичним пошукам своєї другої половинки…

Читець:

Поставлю хату і кімнату,

садок-райочок посаджу.

Посиджу і походжу

в своїй маленькій благодаті.

Та в одині- самотині

в садочку буду спочивати,

присняться діточки мені,

веселая присниться мати,

давнє-колишнє та ясний

присниться сон мені!.. І ти!..

Ні я не буду спочивати,

бо й ти приснишся. І в малий

райочок мій спідтиха-тиха

підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний…

Біограф: Шевченко пережив своє останнє сватання так само бурхливо, як і попередній роман. Не пощастило йому одружитися, сльозами-водою розлилося «святеє диво»… Не склалося…

Сердечна трагедія підірвала і без того виснажене десятирічною солдатчиною здоров’я. Рівно через три місяці Шевченка не стало, пішов у самоті, якої так старався уникнути протягом усього свого життя.

Ликера пізніше вийшла заміж за перукаря Яковлєва. прогнала його згодом, відібравши статок, оселилася у Каневі. Та в старості все ж часто ходила на могилу Шевченка… Гріх свій, мабуть, замолити.

Читець:

Минули літа молодії,

холодним вітром од надії

уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

нема з ким тихо розмовляти,

ані порадитись. Нема,

анікогісінько нема…

Звучить пісня на слова Т. Шевченка

Біограф: У тому, кого і як кохав творець, - один із ключів до його творчості, до пізнання його життєвих

ідеалів. Дуже рано пішов Тарас Шевченко із життя. А уподобане ним місце на березі Дніпра назавжди залишилося пристанищем його душі.

І дивитися на цей світ він завжди буде закоханими очима.

На екрані висвітлюється портрет Т.Шевченка

Мелодійно звучить скрипка.


Літературно-музична композиція

«Живи, Кобзарю, у славі віковій»Шевченко - 200

Мета: нагадати присутнім про величну дату для кожного українця – 200річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Вшанувати великого Кобзаря та розповісти, якою він був людиною для своїх сучасників, донести красу та велич поетичного слова, яке народ перетворив у пісню.

Зала оздоблена вишитими рушниками, квітами, оформлено книжкову виставку «Вічний як народ».

Звучить мелодія пісні «Думи мої, думи мої».

Ведучий 1: Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед тих щасливих, вибраних народів є і ми, українці. І ось чому. Поляки дістали Міцкевича, німці – Гете, англійці мають Шекспіра, італійці – Данте. Росія гордиться своїм Пушкіним, а ми, українці – Тарасом Шевченком.

Ведучий 2: Шевченко для нашого народу – явище унікальне, неординарне. Тому все, що з ним пов’язане, дороге нам і рідне. Однак постать Кобзаря сприймається швидше як міф і за нею досить важко побачити звичайну людину, яка колись так само кохала і зраджувала, боялась і ненавиділа.

Учениця 1:

Щовесни, коли стануть сніги,

І на рясті просяє веселка

Повні сил і живої снаги

Ми вшануєм пам’ять Шевченка.

Учениця 2:

Він був – як легенда, як притча,

І слава витала над ним,

Але ж бо, хоч повен величчя,

Для нас він лишився земним.

Звучить пісня «Тарасова мати» у виконанні аматорського народного хорового колективу «Джерело» Михайло-Коцюбинського Будинку культури.

Ведуча 1. Сьогоднішня літературно-музична вітальня присвячена 200-річчю з дня народження нашого національного генія, великого сина українського народу – Тараса Григоровича Шевченка.

Ведуча 2. День народження і день смерті Тараса Шевченка стоять поряд – 9 і 10 березня. Між цими двома березневими днями – сорок сім років життя, яке стало славою і гордістю нашого народу, тріумфальним початком і вершинним досягненням нової української літератури. Від хлопчика-кріпака до митця епохи – така його життєва дорога.

Ведуча 1. На 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом,10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля,4 останні роки -на поруках і під опікою жандармів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.

Учень 1.

Коли в душі моїй тривога ,

Коли в душі пекельний щем,

Іду до нього – до живого –

У Всесвіт віршів і поем.

Учень 2.

Я не одна іду до нього –

Ідуть до нього тисячі,

Неначе грішники – до Бога,

Свої печалі несучи.

Разом:

І доки в римах «Заповіту»

Бентежить кожне слово нас,

Той рух до сонця не спинити,

Бо зветься сонце те – Тарас.

Ведуча 2. Ось як згадують про Шевченка його сучасники: «Своєю простотою, сердечністю, однією своєю появою мимоволі прив’язував до себе всіх: від малого до великого…»,

«Його трохи незграбні, але зовсім не вульгарні манери, проста мова, добра, розумна усмішка, все якось притягувало до нього й залишало враження старого знайомства, старої приязні, при якій всі церемонії робилися зайвими»,

Ведучий 1: « Він поводився, як часто поводиться дуже чесний і добрий малорос». Свої поезії Шевченко писав з надзвичайною легкістю – наче жартома: міг не тільки слухати при цьому розмови присутніх, а й сам брати в них участь. Віршова

Кiлькiсть переглядiв: 2140

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.