Сценарій літературного вечора

«Ні слова про спокій!»

До 120-річчя від дня народження

Василя Еллана-Блакитного

Ведучий 1. В поезії – Еллан, у сатирі – Валер Проноза та Проноза Мрійник, в жанрі пародій – Маркіз Попелястий, в публіцистиці й політиці – Блакитний. Все це одна людина – Василь Михайлович Елланський, 120 річчя якого ми відзначаємо 12 січня 2014 року.

Ведучий 2. У листі до матері за два роки до своєї смерті Еллан писав: «Таких, як я, - повірте, - тисячі. Коли це треба – ми можемо бути холодними, як камінь, і горіти, як вогонь. Але ми – живі люди. Живемо, шукаємо, учимось, помиляємось, виправляємо помилки, уміємо шльопать і по грязі, і по крові, вміємо любити все живе....». Ось такий він, Василь Михайлович Еллан-Блакитний, «жива людина» з «чутливою душею» й «гарячим серцем», яке спинилося дуже рано, на тридцять другому році життя, мабуть, не тільки через хворобу, котра переслідувала поета з дитинства, а й через те, що він «горів» усім, чим жив.

Ведучий 1. Яким було перше серцебиття майбутнього поета, знає сільська хатина в селі Козел на Чернігівщині ( нині Михайло-Коцюбинське). Вона збереглася до сьогоднішнього дня й стереже пам’ять про одну особливу зиму. Василь Михайлович Елланський з’явився на світ 12 січня 1984 року в сім’ї священика. Однак дізнатися, що таке любов та підтримка батька трьом синам та дочці Михайла Елланського, на жаль, не вдалося. Батько помер молодим, Василю на той час виповнилось лишень чотири роки. За спогадами матері Василь з дитинства був надто серйозний, завжди за якоюсь роботою. А от двоюрідний брат Іван Іванович Модзалевський згадує, що хлопчина був мовчазним і похмурим, а ще любив блукати серед природи й просто обожнював квіти. Любив збирати їх великими букетами, і приходив додому з блискучими очима, сп’янілий від їх запаху.

Ведучий 2. Щоб дати освіту дітям, мати Ганна Вікторівна перебралася з родиною до Чернігова. Тут у духовному училищі, а потім духовній семінарії навчався Василь. Спогади сучасників свідчать, що в цей час юнак змінився. Це вже був товариський і діяльний молодий чоловік. Рух, динаміка стали основою його світосприйняття. Ідейно-політичні погляди допитливого юнака формувалися під двома діаметрально-протилежними впливами. З одного боку – це семінарський наставник, соціал-демократ, більшовик Микола Подвойський, а з другого – українські національно-культурні товариства «Громада» і «Просвіта», членами яких були близькі йому люди, зокрема, і його мати Ганна Вікторівна. Вона працювала в «Просвіті» разом з дружиною Михайла Коцюбинського Вірою Устимівною і залучала до цієї організації свого сина.

Ведучий 1. З родиною Коцюбинського Василь був знайомий з 1910 року, беручи участь в літературних суботах Коцюбинського. За спогадами сучасників і дочки письменника Ірини Коцюбинської, Михайло Михайлович звернув увагу на допитливого і талановитого юнака, спонукав його до самостійної творчості.Дружина Василя Блакитного Лідія Вовчик розповідала, що в їхній родині довгий час зберігався вірш молодого Василя з правками, зробленими рукою Коцюбинського. На літературних суботах Василь познайомився з талановитим юнаком Павлом Тичиною.

Ведучий 2. Палітра почуттів першої юнацької поезії була мінливою, адже Василь ще тільки пізнавав світ і прагнув віднайти себе. Відомі його поезії, датовані 1912 роком. У них відчувалися віддалені впливи інших поетів, таких, як М.Вороний, О. Олесь, Г.Чупринка. Молодий початківець, звісно, не міг рівнятися з талантом знаних митців, проте варто було віддати належне щирості, з якою він сповідався у власних емоціях:

« Мій сад»

Не знав блискучих фарб весни
Мій серед міста сад —
Припали пилом ясени,
Трава, лапастії клени
І осокорів ряд.

Я ще не був у тім саду —
Він рідкий і пустий…
Тоді до нього я піду,
Красу тужливу в нім знайду,
Як полетять листи…

Вогнем злото-червоних фарб
На сонці він горить,
Мов хтось розкидав цінний скарб…
Проходить лист осінній гарт
І з леготом летить.

Про доленьку свою лиху
Хапливо шепотить,
Неначе злодій у льоху,
Неначе хворий на духу,
Що хоче все відкрить.

Мій сад не бачив чар весни,
Не бачив мрійних снів —
І лиш співає восени
Червоно-жовтий лист кленів
Свій лебединий спів.

Ведучий 1. Однак вітер часу, революційна епоха додають динаміки, як у життя, так і у творчість. З 1915 року В.Елланський бере активну участь в національно-революційній організації української молоді т.зв. «Юнацькій спілці». Зібрання проводились на квартирі Елланських, на них з рефератами соціальної тематики виступає і майбутній поет.
Ведучий 2. Уже у 18-річному віці він перебував під поліційним наглядом, а в інституті майбутній письменник цілком віддається підпільно-революційній роботі. У 1915 році, коли інститут евакуювали через війну у Саратов, він залишає навчання, щоб прикласти свої сили до боротьби проти царизму.Активна позиція молодого поета була цілком прогнозована, поступово серед юнацьких настроїв в поезії починають домінувати вольові, оптимістичні мотиви:

В житті горю...Життя люблю –

І лоскіт сміху, й терпкі сльози,

І кожну радощинку п ’ю,

Як сонце п ’є ранкові роси.

Ведучий 1. Політична ситуація, котра змінювалась в країні зі швидкістю буревію, обумовлювали й зміну політичних переконань. З позиції есерівства – виразника інтересів основного класу України – селянства Блакитний приходить до партії боротьбистів, згодом боротьбисти іменують себе комуністами-боротьбистами, їх центральним інформаційним органом стає газета «Боротьба», яку редагує Блакитний.Введені в оману сумнозвісною ленінською резолюцію РКП(б) «Про радянську владу в Україні» ( листопад 1919 р.), партія боротьбистів само розпустилася і її члени вступили до Радянської Комуністичної Партії.

Ведучий 2. Революція стала основним змістом творчості Блакитного, вона перетворилась на осердя поетичної збірки зі символічною назвою «Удари молота та серця» 1920 року . Сувора зібраність і стриманість характеризують поета Еллана. Його вірші стають голосом цілої епохи:

«Вперед»

Ні слова про втому! Ні слова про спокій!

Хай марші лунають бадьорі й гучні…

Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні…

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,

Єднаймо одсталих плечем до плеча!

Гей, хто нам посміє шляхи замикати?

Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,

Хай кулі ворожі назустріч летять.

Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!

Вмремо, — а здобудем ключі від життя

Ведучий 1. Однак, які б ідеї не відстоював Блакитний, він завжди до останнього подиху був з Україною. У лютому 1917 року він пише поезію в прозі «Україні», яка стає втіленням почуттів до рідної землі, почуттів настільки пристрасних, що ним підпорядковується все:

Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх - посію слова, хай з них виростуть трави. І квіти розквітнуть - а внуки на чоло тобі покладуть з них вінок...

А я – вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім'я Будучини твоєї – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині»

Ведучий 2. За визнанням М. Зерова, Блакитний був «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі й не тільки. У мирні роки свої службові пости й досить високе становище Василь Михайлович використовує переважно для збирання сил української літератури, культури загалом. Блакитний завжди відстоював національні інтереси, принципово говорив українською мовою. З 1920 року Блакитний стає головним редактором «Вістей», великої щоденної загальнополітичної газети українською мовою, яка стала однією з кращих газет Радянського Союзу і за статейним і за інформаційним матеріалом. Блакитний умів добирати співробітників, у «Вістях» працювали Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Олександр Довженко. Сам Василь Михайлович писав статті під псевдонімами: Василь Гаршований, Панас Рудий, Валер Проноза, Артюр Орталь, Вістяр. Свою сатиру підписував: Валер Проноза, пародії – Марко Попелястий.

Ведучий 1. Активна, по-справжньому кипуча діяльність потребувала часу й душевних сил, тому поезія Блакитного поступово відступає. З цього приводу Микола Хвильовий дорікає, що політик Блакитний повісив у собі Блакитного-поета. Певно. Але навіть в цьому є своєрідна самопожертва.

ТИ ПРОБАЧ...

Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, -
Я з тобою і нерівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько...

Ніч. Остання пташка замовкла.

Ходить вітер, бурмоче в садах:

Ах як солодко в ночі пожовклі

Припасти плечем до плеча.

Ведучий 2. Окрім «Вістей» Блакитний редагував журнали «Шляхи мистецтва», «Червоний перець», «Всесвіт». Ще одне дітище Василя Еллана-Блакитного - письменницька організацію «Гарт», по суті - одне з перших літературних об’єднань після 1920 року. Спілку було створено в Харкові саме за ініціативи В. Блакитного, він же став на її чолі.

Ведучий 1. За “Гартом” літературним утворився “Гарт” театральний (основоположники Еллан і Ю.Смолич), потім “Гарт” музичний (основоположники Еллан і П.Козицький), а тоді й “Гарт” образотворчий (основоположники Еллан із О.Довженком, тоді ще мало кому відомим скромним художником). Варто зауважити, що Василь Михайлович цінував мистецтво, надзвичайно любив музику:

Старовинний цілують рояль
Білі, тонко-стрункі рученята...
Сивий морок зловісно насовує в хату...
Серце стис невимовний, розпачливий жаль...
Заридати б тепер! Заридати,
Як ридає рояль...
Елегійний ноктюрн завмирає
У отруйнім екстазі кохання...
Тихі звуки і пестять, і ранять...
А байдужість солодка ляга, як гора,
На безсиле думок поривання.

Ах, цей вечір... Ця гра!..

Ведучий 2. Як він стільки встигав? Де знаходив сили? Його кредо: «не маєш права робити менше, ніж можеш». І він робив, горів, знаючи, що безнадійно хворий. Зі спогадів К. Гордієнко, який працював тоді початкуючим журналістом у редакції «Вістей»:

«Я марив про літературну роботу і обробляв замітки...

Якось:

- Чого похнюпились...

Я починаю скиглити:

- Остогидло все ... голова виснажена. Нерви...

Замахав руками...

- Не кажіть дурниць... Ось через два роки мушу вмерти, а духом не падаю...

Я був скорений...»

Знаючи, що його чекає,Еллан вітав життя, ранок нового дня.

Сонце сходить…

— Добрий ранок, сонце! —

Ще один бадьорий день приходить —

День життя, роботи, боротьби,

Зціплених зубів, напнутих м'язів,

Ароматів диму, поту і квіток.

Чи протягне він свої години,

Наче заклопотаний, одноманітний

Довгий-довгий потяг той вантажний:

Без одмін, буденно, працьовито?..

(…Все одно — він наш, цей день бадьорий,

Наші дні, століття і простори,

Наше сонце і мільйон сонців.

Візьмем все в свої важкі ми руки,

Як штурман — штурвальне колесо

На слухняному гіганті пароплаві.)

Сонце сходить…

— Добрий ранок, сонце! —

Хай приходить ще один з безвіччя:

Зустрічаю його радісно і просто,

Засукавши за лікті рукава,

Ясним поглядом очей у очі прямо

І гучним, бадьорим криком-співом:

— Го-го-го… Приходьте,

Повоюймо!

Ведучий 1. Зима 1925 року, котра ще тільки починалася, стала для Василя Блакитного останньою. Хворе серце поета зупинилося 4 грудня, проте хвороба, як би страшно це не звучало, скоріш за все врятувала письменника від тих подій, які сталися після.
Ведучий 2. Ховали Еллана-Блакитного ще з почестями в полі передмістя Харкова, а не на цвинтарі.У перші роковини смерті Блакитному було встановлено пам’ятник у Харкові, потім урочисто відкрили Будинок письменників імені Еллана Блакитного. На відкритті Лесь Курбас говорив:“...Еллан – не просто ім’я, Еллан – то є одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...” Ведучий 1. А у страшному 1937 р. по могилах того невеличкого кладовища біля шосе Харків-Москва, де ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор з плугом... – і зрівняв їх з землею. І пам’ятник у місті було зламано (нібито п’яний шофер збив монумент...) У ті ж безжально-трудні роки культу закрили й Будинок, зазнала переслідувань його сім’я.

Ведучий 2. Історія поступово повертає все на свої місця. Ім’я Василя Блакитного було реабілітовано, а ті, хто знав його особисто, зберегли світлий і теплий спогад про поета. «Червоно-блакитна людина», «горів у жадобі великій» (Остап Вишня), «ніжний лірик в одязі комісара суворих часів» (Б.Антоненко-Давидович), «повний революційної електрики» (В.Сосюра), «перший український поет-комунар» (М. Хвильовий), «мій найближчий» (П.Тичина) - це тільки окремі й найстисліші витяги з характеристик, що залишили українські письменники старшого покоління про Василя Еллана-Блакитного. А пам’ять про нього зберігатимуть наступні :

« КНИЖКА ЖИТТЯ»

Обтріпались листи... палітурки подерлись,

Облиняли малюнки й слова,

Всі думки, що у ній, вже поблідли й потерлись...

А вона все жива і жива

Цвіллю безвіччя тхнуть пожовтілі

Я гортаю її нашвидку —

П’яним роєм проходять окремі картинки,

Без ладу і зв’язку...

Прогортав, продивився я більшу частину,—

Скоро, скоро кінець...

Але стій, почекай ще єдину хвилину,

Таємниці гонець!

Я знайшов прикінці кілька білих сторінок,

Кров’ю серця на них напишу —

Про життя будівничо-свавільного вчинок,

Чим живу і дишу...

Сценарій літературного вечора

«В житті горю… Життя люблю…»

В приміщенні, де проходитиме захід, оформлена книжкова виставка, присвячена життєвому та творчому шляху поета (збірки поезій, книги спогадів, фотоматеріали).

Назва виставки: «Дотик до вогненного слова»

«Легкий дотик запитання — і цілий феєрверк енергії, блискавиць думок, іскор розуму, спостережень і разом - глибоко тверезого аналізу»

композитор П.Козицький

Читець: вірш Наталії Сапун «Василь Еллан-Блакитний»

Народився в селі

Що, Козел називався

У сім років хлопчина

Вже без батька зостався.

Важких злиднів зазнала

Його мати з дітьми

Та, постійно сприяла

Спілкуванню з людьми.

Гарячий й діяльний

Молодий чоловік

Прометеєм він став,

Незважаючи на вік.

Та згорів передчасно

У священнім вогні

Освітивши так ясно

Темний світ у барні.

Як поет і борець

Він писав для народу

Щоб стражданням кінець,

Люд отримав свободу.

А були ті роки

Нелегкі, динамічні

Тож Еланські строки

Не померли – бо вічні!

«У житті я горю…»

Наш земляк писав щиро.

Любив землю свою,

На ній квіти – це диво.

Вірив він в перемогу

Революціонер і поет.

Знайшов вірну дорогу

Йшов по ній уперед.

Сіяв щедрі зернини

Квіти, щоб розцвіли

І на чоло Вкраїни

Вінок світлий сплели.

Віра ця в майбуття

Та коротке життя,

Хоч 120 років минає

Його слово ясне,

І як громи гучне

Над землею й сьогодні лунає.

Ведуча: Шановні гості, односельці, викладачі та учні гімназії. Сьогодні ми повертаємо пам'ять про майже забутого поета, журналіста, політичного і державного діяча, публіциста Василя Еллана Блакитного, засновника і редактора урядової газети «Вісті», журналів «Всесвіт», «Червоний перець», організатора і керівника першого літературного об’єднання Спілки пролетарських письменників «Гарт».

Кожна історична епоха висуває людей, у чиїх біографіях вона відсвічується, ніби в прозорому кристалі. Такою була й біографія Василя Михайловича Елланського –Блакитного.

Вчитель української мови та літератури М.-Коцюбинської гімназії підготувала розповідь про життєвий шлях поета-борця. Надаємо їй слово.

Виступ вчителя.

Ведуча: Василь Блакитний в житті і творчості був сином своєї драматичної доби, її романтик, а почасти , в душевних глибинах, і її трагік. Пафос поезії В.Еллана, його кипучу натуру не збагнути без повсякденної напруги життя революціонера, спадів й піднесення боротьби , ілюзорного сподівання на світову революцію. Вірші Василя Еллана відкривали для захоплених юних душ світ нових ідеалів, нових думок і почуттів, принесених Жовтнем.

Учень 1. Ім’я Василя Блакитного з’явилося в українській літературі в бурхливі роки громадянської війни. Як поет Еллан був народжений революцією, хоч перші його вірші, що згодом увійшли до збірки творів «Удари молота і серця»(1920), датовані ще 1912 роком. Друкуватись він почав лише в 1918 році. Співцем боротьби двох світів увійшов в літературу Еллан.

Світогляд Блакитного, його позитивний ідеал на той час, коли спалахнула революція, якнайкраще розкривається у вірші в прозі «Україні», написаному в лютому 1917 року, очевидно, під враженням звісток про лютневу революцію, і надрукованому влітку 1919 року в збірнику « Червоний вінок». Не в минуле, а в майбутнє звернутий погляд поета.

Читець : Вірш «Тобі Україно»

«Україні»

«Тобі Україно, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх - посію слова, хай з них виростуть трави. І квіти розквітнуть - а внуки на чоло тобі покладуть з них вінок...

А я - вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім'я Будучини твоєї - бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині»

Учень 2. Революція стала основним змістом творчості Блакитного, зумовила ті високі етичні норми, які він висуває перед митцем нового світу, перед самим собою. Сувора

зібраність і стриманість характеризують поета Еллана. Від себе, від інших він вимагає віддатись повністю, без останку, великій справі боротьби.

Читець : вірш «Вперед»

Ні слова про втому! Ні слова про спокій!

Хай марші лунають бадьорі й гучні…

Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні…

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,

Єднаймо одсталих плечем до плеча!

Гей, хто нам посміє шляхи замикати?

Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,

Хай кулі ворожі назустріч летять.

Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!

Вмремо, — а здобудем ключі від життя

Учень 1. В 1920 року Блакитний отримав відповідальне партійне доручення, що стає основним до кінця життя - організувати видання «Вістей», великої щоденної загальнополітичної газети українською мовою. Більш ніж на протязі п’ятиріччя редагував Василь Блакитний «Вісті» , що стали однією з кращих газет Радянського Союзу і за статейним і за інформаційним матеріалом. Статті «товариша Василя» друкувались, мабуть чи не в кожному другому номері газети. Вони підписувались повним іменем а також псевдонімом. Крім статей Василь Блакитний регулярно друкував віршовані фейлетони, підписуючи свої сатиричні виступи псевдонімом «Валер Проноза». Тематика і статей і фейлетонів була найрізноманітніша - вона торкалась і міжнародних справ, і внутрішньогосподарських і загальнокультурних, літературно- мистецьких.

Учень 2. Дуже часто віршовані фейлетони з’являлися разом з карикатурами - теж гострими і дотепними. Малював їх Сашко. Так підписувався молодий художник, майбутній письменник і кінематограф Олександр Довженко. Блакитний умів добирати співробітників для своєї газети. Це він відкрив Остапа Вишню. Залучив його до редакційного колективу «Вістей», і фейлетони Вишні почали систематично з’являтися на сторінках газети. Широко залучаючи літературно -мистецькі сили до участі в газеті, Блакитний наприкінці 1922 року організовує при «Вістях» щотижневик «Література. Наука. Мистецтво», навколо якого гуртуються молоді сили української радянської літератури. А в січні 1925 року з’являється іперший номер ілюстрованого літературно-політичного двотижневика «Всесвіт». «Товариша Василя» по праву вважаємо піонером української радянської преси.

Учень 1. Мінор, який у переджовтневі роки розповсюджувала в українській літературі декадентська лірика, поклав свій відбиток на окремі вірші молодого поета. Це була данина літературній моді.

Читець : вірші «Мій сад», «Книга життя», « Вулицями міста»

«Мій сад»

Не знав блискучих фарб весни
Мій серед міста сад —
Припали пилом ясени,
Трава, лапастії клени
І осокорів ряд.

Я ще не був у тім саду —
Він рідкий і пустий…
Тоді до нього я піду,
Красу тужливу в нім знайду,
Як полетять листи…

Вогнем злото-червоних фарб
На сонці він горить,
Мов хтось розкидав цінний скарб…
Проходить лист осінній гарт
І з леготом летить.

Мій сад не бачив чар весни,

Не бачив мрійних снів —

І лиш співає восени

Червоно-жовтий лист кленів

Свій лебединий спів.

Свій лебединий спів.

«Книжка життя»

Обтріпались листи... палітурки подерлись,

Облиняли малюнки й слова,

Всі думки, що у ній, вже поблідли й потерлись...

А вона все жива і жива.

Цвіллю безвіччя тхнуть пожовтілі сторінки...

Я гортаю її нашвидку —

П’яним роєм проходять окремі картинки,

Без ладу і зв’язку...

Прогортав, продивився я більшу частину,—

Скоро, скоро кінець...

Але стій, почекай ще єдину хвилину,

Таємниці гонець!

Я знайшов прикінці кілька білих сторінок,

Кров’ю серця на них напишу —

Про життя будівничо-свавільного вчинок,

Чим живу і дишу...

«Вулицями міста печаль моя»

Вулицям міста печаль моя

Припала до грудей брукованих,

Болі серце стисли одчайно як:

Ну й чого вони?

Гей, чи того, що пелюстками

Моїх мрій-самоцвітів червоними

Шлях кричить, кров̓ ю уст скемить,

Дзвонить дзвонами?

Учень 2. Ці мотиви, випадкові, скороминущі, визначали поетичне обличчя молодого автора. В 1912 році поет написав світлий, оптимістичний чотиривірш, що сприймається як чудовий заспів до всієї його поезії.

В житті горю...Життя люблю –

І лоскіт сміху, й терпкі сльози,

І кожну радощинку п ’ю,

Як сонце п ’є ранкові роси.

Учень 1. Василь Блакитний належав до тієї чернігівської літературної молоді, яка зростала під впливом видатного земляка Михайла Михайловича Коцюбинського. Як і Павло Тичина, він був відвідувачем літературних субот Коцюбинського. За спогадами дружини поета Л.Є.Вовчик в їхній родині довгий час зберігався вірш молодого Василя з поправками, зробленими рукою Коцюбинського. Учень 2. Світлий, сонячний оптимізм становить одну з основ нашої радянської поезії. Світлий оптимізм віршу «Ранку» є особливо знаковим для поета, оскільки писала віршовані рядки людина безнадійно хвора, яка незважаючи на хворобу могла захопити своїм ентузіазмом інших.

Читець : вірш «Ранок»:

Сонце сходить…
— Добрий ранок, сонце! —
Ще один бадьорий день приходить —
День життя, роботи, боротьби,
Зціплених зубів, напнутих м'язів,
Ароматів диму, поту і квіток.
Чи протягне він свої години,
Наче заклопотаний, одноманітний
Довгий-довгий потяг той вантажний:
Без одмін, буденно, працьовито?..
Сонце сходить…
— Добрий ранок, сонце! —
Хай приходить ще один з безвіччя:
Зустрічаю його радісно і просто,
Засукавши за лікті рукава,
Ясним поглядом очей у очі прямо
І гучним, бадьорим криком-співом:
— Го-го-го… Приходьте,
Повоюймо!

Учень 1. Боротьба забирає всі основні сили комунара-творця, ось чому, інтимний, ліричний струмінь не заповнює поетичні рядки так, як може цього хотілося б і самому поетові. Він щиросердно сповідується в цьому в зворушливій ліричній мініатюрі «Ти пробач...»

Читець : вірш «Ти пробач», «Ніч. Остання пташка замовкла»

«Ти пробач»

Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, -
Я з тобою і нерівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько...

Ніч. Остання пташка замовкла.

Ходить вітер, бурмоче в садах:

Ах як солодко в ночі пожовклі

Припасти плечем до плеча.

Учень 2. Поет Василь Блакитний дуже любив музику і вона втілювалась як реальний мотив і як символ в тканину багатьох його віршів.

Вірш «Старовинний цілують рояль» виконується під фортепіано.

Старовинний цілують рояль
Білі, тонко-стрункі рученята...
Сивий морок зловісно насовує в хату...
Серце стис невимовний, розпачливий жаль...
Заридати б тепер! Заридати,
Як ридає рояль...
Елегійний ноктюрн завмирає
У отруйнім екстазі кохання...
Тихі звуки і пестять, і ранять...
А байдужість солодка ляга, як гора,
На безсиле думок поривання.

Ах, цей вечір... Ця гра!..

Учень 1. Після 1921-1922 років ліричний голос В. Еллана поволі стихав. На ситуацію в країні і міжнародне життя він реагував переважно сатиричною поезією. Писав гуморески, епіграми, фейлетони здебільшого на міжнародну тематику. Протягом 1924-1925 років видав три книги віршованої газетної сатири: «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний розум». В доробку письменника низка новелістичних етюдів та нарисів і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва.»

Ведуча. Ті, хто знав Василя Михайловича особисто, зберегли про нього світлий і теплий спогад. «Червоно-блакитна людина», «горів у жадобі вели­кій» - так говорив Остап Вишня, «ніжний лірик в одязі комісара суворих часів» (Б. Антоненко-Давидович), «повний революційної електрики» (В. Сосюра), «перший український поет - комунар» (М. Хвильовий), «мій найближчий» (П. Тичина) — це тільки окремі й найстисліші витяги з характеристик, що залишили українські письменники старшого покоління про Василя Еллана-Блакитного.

Запрошуємо до слова вченого секретаря музею Коцюбинського Єрмоленко Ольгу Іванівну.

Виступ Єрмоленко О. І.

Ведуча. Такою натхненною, діяльною, героїчною в своїй сутності вимальовується постать Блакитного - поета, публіциста, газетяра, одного з перших діячів і організаторів української радянської літератури. Він з тих, хто вмів до кінця рвати з помилками та згубними ілюзіями минулого і хто, ставши на новий шлях, умів іти по ньому до кінця чесно, віддаючи знайденому ідеалові, знайденій правді історії всі сили і весь жар своєї небуденної особистості.